Харченко приніс і поклав на стіл друкованого на машинці листа.
Галіцкій підсунув його до Хмари враз з пером та чистим папером.
Хмара взяв листа й став читати. Стрічка за стрічкою впивалися в серце отамана нові голки…
Лист від нього до головного Отамана Петлюри, в якому він, Хмара, признавав, що вся боротьба під національним прапором була шкідливою і ворожою для українського народу, й закликає головного Отамана до повного припинення її. В тому листі він стверджує, що всі балачки в закордонній пресі про звірства большевиків на Україні, про визиск України Москвою — гола брехня. Совітська власть на Україні це — правдива влада самого Українського народу, який почуває себе щасливим під її проводом.
Хотілося зімняти листа і кинути в лице Галіцкому. В мозку промайнуло кілька образків з недавнього минулого… Підсунув до себе чистий папір й став переписувати.[5]
VII
Під осінь до тюрподу посадили коло чотирьохсот сіоністів — молодих жидівських націоналістів.
Камери були заповнені до неможливого.
Хмара сидів вже у пятій, бо у шостій був «абсолютно ізольований» полковник Дігтярів, якого привезли з кордону з дружиною і двома дівчатками.
Камера була сухіща і ясніща. Отримував вже фунт хліба, часом додатково кавалок білого та ковбаси. Іноді трохи цукру і тютюну. Після того, як «договорились» з Галіцкім — два рази денно виводили на кілька хвилин на двір.
При переформуванні камер з прибуттям сіоністів, до п’ятої камери посадили ще й проскурівського жида-пачкаря Бенчика Кур’єра, який заплутався на кордоні в якісь «делікатні справи» й теж дожидав розстрілу, та одного із ватажків сіоністичної молоді — Льову Кацмана.
Утрьох час збігав лекше. Бенчик, котрому Галіцкий на першому допиті викрутив (скалічивши на ціле життя) і попік папіросою полові органи, — все охав, що його розстріляють, та в голос мріяв про втечу!
Льова, серіозний, ідеалістично успосіблений хлопець, відносився до Хмари з повагою і співчуттям. Сіоністів, при прибутті їх до тюрподу, обшукували не дуже старанно, й на другий день, отримавши хліб, — Льова витягнув з кешені міцного складного ножа.
Серце Хмари здригнулося: ніж!.. Те чого бракувало для здійснення того пляну втечі.
Через кілька днів присів до хлопця.
— Льова! Віддайте мені свого ножа.
— Так можете вживати його, коли схочете.
— Вас може переведуть до в’язниці або іншої камери. А мені може він вирятує життя…
Льова мовчки витягнув і віддав Хмарі ножа.
Уживав його якнайобережніше, щоби не помітив дозорець.
Мав чим вирізати «фільонку», але була й нова перепона. — Не був сам у камері!
Бенчик не спав ночами і сам носився з абсурдними мріями про втечу.
Можливість здобути волю та життя, обминувши той болючий прилюдний суд — знову будила в Хмарі духа. Мозок заповнився лише цією думкою. Очі невдержно притягла до себе «фільонка». Револьвер і ключі в руках… Відімкне камеру № 8, в якій сидить, знайомий, теж кандидат до гаражу, з котрим випадково порозумівся через в’язня, що приходив мити камеру. У двох відімкнуть вихідні двері… Карабінка… Як не вдасться непомітно проскочити поуз стійкового на подвірі — буде ще рушниця… Через дріт — в ніч… До кордону сто вісімдесят кілометрів…
Серце то завмирало, то пускалося шаленим чвалом. Пробігло пару тижнів. Сіоністів за винятком ватажків відправили з тюрподу до в’язниці. На дворі похололо. Перепадували дощі. Ночі стали темні, безмісячні. Боявся пропустити їх.
Однієї ночі, коли по щитові вікні сік дрібний дощ — сів коло Кур’єра.
— Бенчик! Я сьогодні буду тікати.
— Ой… я з вами…
— Бенчик… злякаєшся…
— Ой — ні! Чи я раз через границю ходив!.. Чи раз по мені стріляли!..
— Ну — гляди…
Сказали Льові. Хлопець на хвилину задумався.
— Бажаю вам щастя… Мені тікати нема розрахунку… Але я можу «спати, нічого не бачити не чути»…
Коло півночі вухо Хмари жадібно ловило на коридорі кроки дозорця. Вийшов на ганок…
Став на коліна й запрацював ножем…
Згасло світло… Тихо стукнули вхідні двері… Ліг на тапчан і «захрапів»… На другому тапчані, трясучись всім тілом, «храпів» Бенчик.
По камері слизнув сніп світла ліхтарика. Обійшовши камери, — Арбузов знову вийшов на ганок.
Знову, мишою, тихенько заскрипів ніж.
Через якийсь час «фільонка» хруснувши, вийшла з рамів і знову стала на своє місце.