Карта викинута на стіл…
А що як загубиш себе цим? — писнув з кутка душі голос, та буйна хвиля іншого чуття захлиснула його.
Намацав в темноті Кур’єра.
— Бенчик… Вилазимо без чобіт та верхньої одежі… Як упораємся з дозорцем — Льова подасть їх нам у діру.
— Ну-ну… — зацокотав зубами Бенчик. — А як не вспіємо захопити?.. Вже зимно… дощ іде… перестудитися можна…
— Не бійся — встигнемо… А що дощ — то це добре. По перше небо захмарене… темніще… По друге — пси сліду не знайдуть…
Я вилізу перший і стану за поворотом в наш коридорчик. А ти вилазь та ставай за рогом цього коліна. Як я візьму дозорця за горло й почуєш, що він борикається — підбіжиш на поміч. Тільки як почуєш, що він зайшов — ані шелесни!
— Ну-ну… — дзвонив зубами Бенчик.
— Або знаєш що? — лишайся в камері. Я як скінчу все і відчиню двері — прийду за чобітьми й за тобою.
— Ой — ні! Я тепер вас не покинуся. Ви його за горло — а, я за руки…
Хмара стиснув руку Льові і лігши на підлогу прослизнув боком в діру.
Бенчик поставив коло діри свої чоботи та пальто і теж виліз на коридор. Потім вклав руку назад й витягнув за собою пальто і чоботи. Взявшм їх під пахви пішов на шпиньках по під стіну. Дійшовши до рога, обережно виставив голову. Було темно і страшно. Було чути, як в камерах важко дихали сонні вязні. Хотілося відшукати Хмару й стати поруч. Алеж… він казав, щоби стояти тут… Трясучись всім тілом, став спершись плечима на стіну. Роками тягнулися хвилини.
Непомітно висунувся з під руки чобіт і гупнувши впав на підлогу. Похапцем нахилився щоби піднести й випустив другого. Два туки розрубали мертву тишу тюрподу.
На ганку схопився з ліжка дозорець.
— Хто там ходить?!
Кров застигла в жилах Бенчика, та в туж мить, схопивши чоботи — побіг до камери. Вкинувши одежу — прожогом кинувся в діру. Та проклята діра стала такою вузькою! Шарпнувшись — голосно гримнув дверима.
— Хто там?! Відкликайсь — стріляти буду — донеслося від вихідних дверей.
Видершись з діри, напівмертвий Бенчик заклав на місце фільонку і впавши на тапчан «захрапів».
Причаївшийся за виступом стіни, Хмара «почувши стук та оклики дозорця — скрипнув зубами.
— Проклятий жидюга… Де він взявся на мою голову…
Але карта викинута. Повороту нема.
Дозорець вибігши з ганку на двір — дав тривожний свисток.
Мозок Хмари працював блискавкою. Коли ходив на двір, — бачив коло виходу збоку сходи на гору. Певно горище… Знадвору бачив на даху віконця.
Виберуся на горище, через віддушину на дах і з того боку скочу в сад… Стійкові будуть стріляти — та чиж поцілить в темноті?..
Та все рівно…
Нечутно прослизнув коло восьмої камери й тримаючися стіни побіг сходами наверх. Ступив на рівне і помацав рукою коло ніг. Підлога… Пішов розставивши перед собою в темноті руки. Дійшов до стіни… Що за чорт?! Кімната якась, чи коридор… Алеж звідци мусить бути хід на горище!..
Пішов по під стіну, обмацуючи її руками. Двері… Руки забігали по дошках, шукаючи клямки чи колодки… Намацав засув. Тихенько відсунув його і відхиливши двері, прослизнув боком.
Серце забилося радісно й тривожно. Горище — чи ні? Провів рукою по стіні від одвірка. Через три кроки знову наткнувся на стіну. Пішов попід неї. В ухах шуміло і стукало. Коліна наткнулися на якусь перепону. Простягнув перед себе руку. Рука лягла на щось мягке й тепле. Легенько провів пальцями… Жіноча грудь перетягнута рубцем сорочки… Лише тепер розчув рівні віддихи кількох сонних.
Жіноча камера! — громом вдарило в голову. Коли тут ще є камери — нема чого шукати ходу на горище! Воно забудоване… Знизу почулися голоси, лязк набиваних на состро рушниць… Стукнув засув виходних дверей…
Сили покинули отамана. Мозок відмовився працювати. Апатично станув під стіну.
Арбузов схвильовано оповідаючи, відімкнув гратчасті двері і впустив до тюрподу вартового коменданта Раскіна з десяткою червоноармійців, які прибігли на свисток.
Блиснуло світло електричних ліхтариків. Наготовивши зброю, пішли по під камери. Всі двері були цілі. Всі колодки на місцях. Коли вернулися назад до восьмої, Раскін розіритовано обернувся до Арбузова.
— Ти менше кокаїн нюхай, а то скоро тобі мерці по голові будуть ходити!..
— Алеж, товариш комендант! Яж виразно чув! Зпочатку, як стукнуло — я сам думав, що причулося, то коли я крикнув — то виразно чув, як щось побігло і стукнуло дверима…
— Ну, та який же чорт міг бігати й стукати, коли всі камери замкнуті, в’язні сплять?! — Дурня строїш! Будеш нанюхувати кокаїном — то скоро почнеш, як Рубцов — до власної тіні на стіни стріляти…