— Та я сьогодня не нюхав зовсім!.. Чорт його зрештою знає — може і причулося…
Червоноармійці глузливо засміялися.
Глянувши на сходи, Арбузов ляпнув себе по чолі.
— Я вжк знаю, що це могло бути! Це котрась зі шмаркачок Дігтярьових під вирізку до батька бігала. У них камера на колодку не замкнута — могла просунути в вирізку руку й відтягти чим небудь засув. Ідем на гору.
Як підійшли до жіночої камери № 2, - Арбузов сплеснув долонями.
— Так і є. засув відсунутий…
Коли світло ліхтариків освітило камеру, чекісти остов буріли побачивши під стіною Хмару.
Багнети і револьвери наблизилися до грудей.
— Руки до гори! — Бандит!
Розлягся зляканий крик жінок.
Мовчки підняв руки.
— Маршеруй униз!
Поки всі сходили по сходах, Арбузов побіг вперед і присвітивши оглянув двері п’ятої камери.
Вдарив ногою в одну фільонку. В порядку. Коли вдарив в другу — вона з тріскотом вилетіла до середини.
Побіг на зустріч.
— Давай його поки що у восьму.
Коли розхристаного Хмару впхнули до восьмої камери, дозорець з нервовим сміхом погрозив йому револьвером.
— Я тобі, бандит, покажу як тікати! Все рівно я тебе «шльопну», та так постараюся, що ще годину мучитися будеш!..
Через хвилину повернувся, забив ручкою револьвера цвяха коло дверей і повісивши гасову лямпу пішов.
Хмара важко опустився на тапчан поруч сидівшого в восьмій камері в’язня[6]. Якийсь час сидів мовчки з низько похиленою головою, потім підняв запалений погляд на сусіда.
— Ну, тепер — покришка. Єдина надія була на цю втечу… Як би було вдалося — ми б оце з вами були вже десь за Калічом…
Той підвівся на ліктеві.
— Я нічого не розумію… Як ви опинилися на горі — коли камера замкнута? Мені було чути все…
Хмара сумно усміхнувся й махнув рукою.
— Може маєте закурити?
Затягнувшись потерухою з махорки, нервово став шепотом оповідати подробиці втечі.
Зробивши другого папіроса з недокурків, які сусід позбирав під тапчаном, — оповів подробиці свого арешту й згорнув в п’ястук розкудовчене волося.
— Боже! Як я мріяв про цю втечу і все пропало…
— Не падайте духом Семен Васильович! Як вас залишать у моїй камері — у двох щось придумаємо…
Стукнули двері з ганку. Арбузов відімкнув камеру і впустив до неї Галіцкого.
На порозі станув дозорець та два червоноармійці з наладнованими рушницями.
Начкро, усміхаючись своєю приємною, ласкавою посмішкою, тримаючи в кишені револьвер, — наблизився до тапчана.
— Що, вовкові до лісу захотілося?..
Хмара не змінюючи пози, потиснув плечима.
— Жити кожному хочеться…
— А чому ви думаєте, що ми вас вб’єм? Ми ж з вами здається умовилися… Як що ви додержите слова — ми з свого боку додержимо… Не розстріляли ж ми на таких самих умовах Тютюнника, Савінкова, — чому б мали вас обдурити? Краще обдумайте те, про що ми з вами балакали. Втекти все рівно не вдасться.
Галіцкій перевів погляд на другого в’язня.
— Ну, товариш Горський, як здоровлячко?..
— Дякую… Як ваше?..
Начкро привітливо усміхнувшись обом, пішов з камери.
На порозі обернувся і ще раз глянув на обох.
— Арбузов! Ти цих вовків розведи. В двох вони скоро тебе за горлянку візьмуть…
— Слухаю товариш начальник. Тільки коваль діру в дверях заб’є.
Коли відійшли від дверей, сусід торкнув за руку задуманого Хмару.
— Про яку це він умову згадував?
Хмара зідхнув і тихо став оповідати про свої розмови з чекістами на допитах, про пережите в камері та гаражі… Скінчивши — хруснув пальцями.
— Ніколи я смерти не боявся, але так не хочеться вмирати цією огидною, баранячою смертю зі зв’язаними руками. І коли вони починають мене «обробляти», то не я, а та тварина в мені, яка хоче жити — тягне душу до того, щоби згодитися. Снуються мрії про те, що я ще придамся батьківщині… Кровю ворожою змию ту пляму, яку накладу на себе на тому суді.
Якийсь час помовчав.
— Коли ж загину, як будеш живий, — передай колись привіт товаришам, всім хто боровся і хто ще буде боротися… Най колись у Вільній Батьківщині й мене спімнуть не злим словом…
Сусід поклав йому на плече руку.
— Даю слово, що як зможу і треба буде — то зроблю це. Але, друже, я сам на дорозі до гаражу… Бачиш — Галіцкій навіть не в’язався балакати при мені з тобою про ту «умову»… Він певний, що я вже з цих стін — живим не вийду…
Рано Хмару перевели назад до пятої камери. Того самого дня «фільонки» у всіх дверях були ззовні перебиті навхрест смугами заліза. До вирізок були прибиті полічки, на які після першої вночі, як гасла електрика, — ставили госові лямпи.