Залізні кліщі стиснули отаманове серце. Як злодій, крадькома, — повернув голову. Сумно хитає старий головою… По зморщеному обличчі тихо біжать сльози…
— Брати! Не вірте мені! Я брешу, щоби рятувати свою нікчемну шкіру! Не проклинайте мене! Гину за волю України — за вашу долю
Не вірте оцій московсько-жидівський навалі! Вони прикидаються нашими приятелями, щоби легко їм було грабувати наш край і пити нашу кров! Недалеко вже час, коли вони стануть перед грізним судом українського народу й своєю кровю заплатять за наші кривди. Не забувайте про справу, за яку віддало своє життя стільки кращих синів України! Готуйтеся до останньої боротьби! Не буде Україна щасливою, поки не скине з себе московсько-жидівського ярма! Поки український народ не стане правдивим господарем свого краю!
Ліплєвскій зірвався і нервово закалатав дзвінком.
— Комендант! Ачістіть зал от публікі!
Коли замкнулися двері за останніми, Ліплєвскій наблизився до лави підсудних і стукнув мавзером до поручків.
— Ну — сволочь! Помніже!
Отаман випростувався у весь велетенський ріст:
— Геть! — жидиня шмаркате!.. Мене можете вбити — України не вб’єте! Всерівно ваші трупи ще будуть пси розтягати!..
Багнети варти вінком оточили груди Хмари.
«Іменем Української Соціялістичної Радянської Республіки…»
Хмара, Яблонівський, Іванів — до розстрілу. Останнім довготермінова в’язниця.
Спокійно вислухали смертники присуд. Коли прокурор Сталов з іронічною посмішкою запитав, чи будуть подавати прохання про помилування до «Всеукраїнського Старости», — заперечуючи рушили головами: Не будем!
Всіх трьох, не відставили, як звикло судових смертників, до в’язниці, а привезли до тюрподу та помістили у камері № 8. Минулого її мешканця перевели до камери № 4.
ІХ
6 листопада, на передодні сьомої річниці жовтневої революції, вулиці Винниці зацвіли червоними плякатами і гаслами.
Напроти тюрподу ГПУ, на фронті мійського театру, увечері загорілися сотні різнобарвних електричних лямпок: «Хай живе жовтнева революція!» «Хай живе СССР — батьківщина трудящих цілого світу!» «Хай живе всесвітня революція!» «Хай живе всесоюзна комуністична партія та її вождь т. Сталін!» «Хай живе об’єднане ГПУ — вірний сторож завоювань революції!»
До театру приїжджали авта та візники. Еліта міста збиралася на передсвяточне зібрання. З плякатами й прапорами підходили службовці та робітники вимуштровані по військовому в кольони. Перед вікнами ГПУ вимуштровувалися довгі шеренги шкільної дітвори, приведеної своїми вихователями. По черзі розлягалися дзвінкі дитячі голоси, викрикуючи заучені в школі фрази: «Хай живе об’єднане ГПУ — меч революції!» «Хай живе невсипущій стійковий — т. Джержінський!» «Смерть шкіднику, кулаку, петлюрівцю!» «Вогонь по шовіністичних ухилах і релігійних забобонах!» «Залізною мітлою зметемо контр революцію!»
Кожний викрик покривався дзвінким: У-р-р-ра!.
На балконі з’явився Ліплєвскій.
— Дєтям революції, будущім чекістам — пламєнний прівєт! Будьтє достойними своїх отців — борцов за революцію! В школє, дома, на всяком мєстє — безпощадно борітьсь с контр-революцієй!
— У-р-р-р-а-а! Да здраствуєт ГПУ! Да здраствуєт товаріщ Ліплєвскій!
НачГПУ підняв руку з піонерським привітом:
— Будь готов!
— Всегда готов! — підняла руки дітвора. Переладувавшись чвірками в кольони — рушили до міста.
— «Ми дєті тєх кто виступал на бой с Центральной Радой!..» — затягнув хтось з вихователів пісню.
Дехто з дітей, співаючи, боязливо поглядали на забиті дошками вікна тюрподу.
Там були батьки…
Крізь вікна з розбитими шибками — до в’язнів долітали всі викрики й слова.
Коло сьомої години Арбузов відімкнув грати і впустив до тюрподу Галіцкого, вартового коменданта Рубцова та помічника губ прокурора Саніна.
Санін, інтелігентний молодий жид, син багатого одеського купця, для празнику нарядився в уніформу капітана червоної флоти. (Колись служив в морській Чека…)
Начальство обійшовши камери — зупинилоася коло дверей восьмої.
Хмара понуро сидів під стіною на підлозі. Іванів, білявий, гарний хлопець, лежав на тапчані сперши голову на руку.
Сьогодні, коли принесли під двері передачу від сестри — чув як Арбузов сказав:
— Начорта їм давати вже?! — обійдуться…
— Най перед смертю наїдяться — засміявся у відповідь комендант.
Може… сьогодні вже?
Сказав Хмарі…
Отаман хруснув пальцями.