II
Під Кам’янцем часто попадалися назустріч червоноармійці та міліціонери. Прослизнуло авто пограничного ГПУ. Хмара йшов спокійно, натягнувши на очі сиву шапку, стискаючи в кишені ручку револьвера. Зайшовши на передмістя розшукав помешкання радянського службовця товариша Остапчука.
Господаря застав удома. Як раз був «день відпочинку». Перечитавши записку від матері, Остапчук міцно стиснув Хмарі руку.
— Не знаю, як вам дякувати! Ви давно звідти?
— Цієї ночі.
— Роздягайтеся. У мене можете бути спокійні. Оповідайте, що там нового за кордоном? Чи скоро вже цю сволоту з України виженем?
— Завмерло все. Всі з большевиками замирюються. Одна надія на те, що Україна сама якось собі раду дасть. Як тут тепер, пане Остапчук, чи є якась надія на велике повстання?
— Як вам сказати… Більшість населення звичайно ненавидить большевиків, але деяка частина інтелігенції вже пішла на примирення з владою. Все таки, знаєте, і українізація всюди переводиться, й на посади українців приймають…
Хмара всміхнувся й похитав головою:
— Стара пісенька, пане Остапчук. Її ще в 1921 році Дєгтярьов на з’їзді у Харкові співав… Та чорт її бери з тою інтелігенцією, що дальше українізації та посади нічого не бачить… Село вже пробуджене… Дасть своїх провідників, котрим земля до серця промовляє… Тай ми за кордоном не будемо сидіти. Я, як бачите — вже не всидів. Не радили, кажуть не час іще, а я не можу… Так на серце налягло!.. Може від ворожої крови полекшає. Якби мені до своїх лісів добратися… Як там вже далі буде — а зберу хлопців та хоч яку сотню на той світ за літо відправлю.
Остапчук зготовив снідання. Поставив на стіл пляшку «руской горькой». За чаркою розбалакалися про минуле. Згадали боротьбу. Господар обзнайомив гостя з найновішими адміністративними розпорядженнями та приписами влади. Сказав, що дістане в своїй установі(«секретар свій чоловік») посвідку, що він «командирується» нею до Летичева в службовій справі. Це на випадок колиб де затримали…
Потім, поклавши стомленого Хмару відпочити — пішов до міста: — Як застану секретаря вдома — то може посвідку вдасться зробити ще сьогодні.
Повернувся під вечір.
— Ні. Сьогодні нічого вже не буде. Секретар на село до родичів поїхав. За харчами. Переночуєте вже, сили наберете на дорогу. У мене трохи незручно, бо ввечері може зайти хтось із службовців-комуністів. Як стемніє, я запроваджу вас до своїх знайомих. Наші люди. У них вам буде спокійно й безпечно.
Хмара подякував.
— Але знаєте, пане Остапчук … У мене чогось душа неспокійна. Може б краще я собі на ніч пішов.
— Дурниці, це у вас просто — нерви… Там, куди я вас запроваджу, — цілком безпечно. А з тією посвідкою — безпечно собі до цілі дійдете. Хіба б то з лиця вас впізнав…
— То вже не турбуйтеся. На такий випадок у мене в кишені дещо знайдеться.
Як стемніло, вийшли з хати.
— Я, товаришу, буду йти попереді, а ви кілька кроків за мною. На всякий випадок тримайтеся в тіні, ближче до стін та парканів. А то хтось знайомий для вас може назустріч попастися. Як це кажуть — береженого й Бог береже…
Проходили вже більшою вулицею, де будинки були більші і стояли густіше.
Коли минали одну браму — в очах Хмари потемніло. Все єство рванулося до боротьби. Рука конвульсійно стиснула ручку револьвера, і… випустила її сама стиснута чимось і безвладно прилипла до тіла. Чиїсь руки витягли з кишень затерплі пястуки і зв’язали їх за плечима. В уста й ніс набивалося пороху з мішка, якого одягли йому на голову й плечі ті, що вискочили із брами. В тіло врізався шнур, яким обмотували руки та ноги.
Коли зв’язаного Хмару поклали на бричку — свідомість того що сталося стиснула йому груди. Десь з хідника почувся веселий голос Остапчука.
— Счастлівого путі! Я сей час пріду в отдєл.
Гіркий біль стиснув горло отаманові. Чомусь згадалося ображене обличчя пані Остапчукової: «Я ж його вигодувала і знаю…»
Хмара, розв’язаний вже, сидів понурий за столом у кабінеті начальника ГПУ. Навкруги, з револьверами в руках стояли чекісти.
Начальник задоволено потирав руки.
— Ну, товариш Хмара, я дуже радий познайомитися з вами особисто. Чув про вас багато… Так — захотілося ще «погуляти»? не ті часи, пане отамане!.. не 1921 рік тепер…
Вертливий жидок Варшавський, уповноважений ГПУ по закордонній роботі, «дружньо» ляпнув Хмару по плечі.
— Я, товаришу Харченко, давно вже маю відомості ізза кордону, що ви за лісом занудьгували, та дожидав вас дещо пізніше, як зазеленіє… Ну а ви трохи поспішили. Тим краще. Товариш Соболєв[1] буде радий, як довідається, що ви вже в клітці. Знаєте, товариш начальник, — звернувся Варшавський до нач. ГПУ — я як бачу оце у Винниці, так Соболєв мені каже: я аж тобі буду спокійний, як Гальчевського та Хмару розстріляю.