Двері відчинилися й до кабінету увійшов Остапчук. Стиснувши руки старшим чекістам сів і заклавши ногу за ногу несмішливо глянув Хмарі в очі.
— Ну, бандит, розкажи но цим товаришам, те що мені в хаті казав…
III
В кабінеті начальника контр-розвідчого відділу подільського губ. ГПУ у Винниці — оживлення.
Кругом великого стола сиділи, жваво розмовляючи, сам «начгуб» Ліплєвскій, маленький худий жидок з істеричним обличчям, його заступник Іванов, інтелігентний москаль з борідкою «аля Троцький», начальник контр-розвідки Галіцький, інтелігентний жид з повним випещеним обличчям і гострими сірими очима, уповноважений «по борьбє с бандітізмом» Соболєв, гарний молодий жидок в українській вишитій сорочці під чорною цивільною блюзою, уповноважений «по шпіонажу» Наг — русявий жид з борідкою «аля Іванов», та підручний Галіцького в справах української «контр-революції» — українець Харченко. Випадковий збіг, одного прізвища: Харченко — Хмара і Харченко — чекіст. Як гість, був присутній начальник «особого отдєла» 24 дивізії — латиш Петерс.
Оживлену розмову переривав дзвінок телефону. Галіцький узяв слухавку.
— Дуже добре. Давайте його, товариш комендант, відразу до мого кабінету.
Поклавши слухавку, обвів присутніх задоволеним поглядом.
— Привезли вже із станції до нашої комендатури — зараз буде тут.
«Товаріщ» Соболєв весело потер руки.
— Приємно, чорт побери, старого «приятеля» побачити. Ми з ним останній раз зустрічалися, як він під Вербкою коня мені вбив і з рук нам вирвався…
В сусідній кімнаті залунали кроки. До кабінету зайшов вартовий комендант — жидок Раскін. За ним на порозі став Хмара в високій сивій шапці, з низко опущеними козацькими вусами. За його головою виднілися цівки рушниць ескорти.
Галіцький став ізза столу.
— Товариш комендант, варту можете забрати, як треба буде — я задзвоню.
Ну, здравствуйте, товариш Харченко, — протягнув він Хмарі руку, — роздягайтеся та сідайте до столу. Може ви їсти з дороги хочете!
Хмара зморщив брови.
— Так, я від вчорашнього вечора нічого не їв.
Галіцький зробив обурене лице.
— Це — свинство! Треба буде пробрати добре Кам’янець, що вони арештованих без харчів висилають. Козак, — звернувся він до Харченка — чекіста, — принеси перекусити. Там здається коньяк є — може товариш хоче зігрітися. За хвилину на столі стояла булка, сардинки, шинка, овочі й пляшка заграничного коньяку.
— Ах, чорт! — заклопотався Галіцкій — килішків у нас нема. Можете вживати цю скляночку. — підсунув він шклянку для води.
Хмара якийсь час понуро дивився на розставлені ласощі, потім налив повну склянку й з’їв усе, що було на столі.
Галіцкій підсунув до нього бляшану коробочку з експортовими сигаретками.
— Закурюйте.
Хмара закурив сигаретку і розлігшись на м’ягкому «графському»[2] кріслі, вижидаючи дивився на чекістів.
Ліплєвскій з натугою здобувся на «приємний вираз» лиця.
— Як вам, товариш Харченко, важко балакати по-російськи — то можете балакати по-українськи. Розуміти ми розуміємо, але балакати нам лекше по російськи, бо ми, бачте, ще тільки «українізуємося»…
Присутні з «милостивими» посмішками підтверджуюче кивнули головами.
Лише Петерс підняв заперечуючи руку.
— Пєррєпрашую! Я уж україзовался на всє сто отсотков. По первая категорія іспит сдал!..
Галіцький, що сидів поруч Хмари, підсунув своє крісло ближче і «ласкаво» поклав йому руку на плече.
— Воно звичайно, товаришу, в цім положенні розмовляти не дуже то приємно. Було би краще, якби ви були раніше зрозуміли свою помилку та прийшли до нас добровільно. Але й тепер ми можемо договоритися до чогось корисного і для нас, і для вас. Ви звичайно своє положення розумієте. Розумієте, що вас чекає…
— Знаю, — рішуче відрубав отаман.
Галіцкій усміхнувся з ласкавою іронією
— Алеж — ні! Не обов’язково це. Звичайно, по закону ми мусимо вас розстріляти, та не розстрілявши — теж не втратимо нічого крім п’яти пудів нікому непотрібного м’яса. Для нас дорожче, зробити з ворога приятеля, як знищити його. Цього ми завжди дотримувалися. Хто щиро розкається і йде з нами — ми прощаємо все й даємо широку змогу працювати для свого народу. Візьміть генерала Слащова — знаєте скільки він комуністів перерішав? Тепер він викладає у воєнній академії у Москві. Користується повним довір’ям влади і партії. Або ваш же Тютюнник! Він більше лиха наробив нам, як ви, але ми йому це забули. Дали змогу переконатися що світська влада на Україні є — влада українського народу, що ми зовсім не є його ворогами — як нас малюють, а навпакинесем для нього кращу будучність, рятуєм від ярма, яке хотіла й хоче накласти на нього чужа та своя буржуазія. Тепер Тютюнник спокійно живе собі в Харкові, пише, працює на культурному фронті. Як хочете, ми влаштуєм вам побачення — побалакаєте з ним самі.