— Можеш через них бабуні на той світ поклін передати… Най тобі місце приготує…
Двері замкнулися.
При скупому світлі брудної електричної лямки Хмара приглянувся до хлопців.
З змертвілими, зблідлими обличчями непорушно сиділи по кутках.
— За що ви, хлопці?
Молодший неначе прокинувшись заперечуючо замотав головою.
— Нізащо… Ой — нізащо!..
Старший, гарний брунет, мотнувши головою, відкинув з очей кучеряве чорне волосся.
— Покинь Стьопа!.. Все рівно вже…
Багринівські ми… У Гальчевського в повстанчому загоні були… У двадцять другому році комуніста з Винниці піймали… Пожалували — не вбили. Дали двадцять пять нагайок і нагнали. Тепер він нас упізнав в місті й арештував з міліцією. Наговорив того, щой не було. Присудили до розстрілу. Тепер — от… привезли…
Молодший поклав лице на піднесені коліна і зайшовся плачем.
— Мамусю моя, бідненька моя!.. Рідненька моя!.. На когож я тебе одну стару покидаю?!..
Товариш нервово рухнувся в свому куті.
— Покинь Стьопа! Не заводь… Все рівно вже… Нічого не поможе…
Поклавши голову на стіну, засмученим поглядом подивився на Хмару.
— А вмирати не хочеться — ой не хочеться… Весна починається… Зазеленіє все… Ліс… Поле… На вулиці хлопці з дівчатами співатимуть… Моя вийде… а я вже гнити буду… Ех! — хоч би ще рік пожити…
Притихнувший було Стьопа знову зайшовся плачем…
— Старенька моя — рідна моя!.. Хтож тобі з’оре — хто засіє?!..
— Покинь Стьопа!.. Люди поможуть — знають за що ми погинули…
Хлопець перестав причитувати і уткнувши голову в коліна, роспучливо, півголосом заводив на одній ноті.
Товариш його вилаявся й підвівшись з кутка став нервово ходити по камері рухаючи перетягнутими дротом, до чорного роспухлими, руками.
Засувка тихо піднеслася і в вирізку просунулася довга люфа «мавзера».
Зауваживши її, хлопець став проти вирізки.
— Ну — стріляй! Чорт тебе бере — стріляй тут — не все рівно?!..
Постоявши якийсь час, знову почав ходити. Люфа тихо, гіпнотизуючи поверталася вслід за його рухами.
Хлопець якийсь час скоса поглядав в її бік, потім втягнув голову в плечі й мовчки сів в свому куті.
Коло одинадцятої в ночі, на порозі станув Рубцов з вома дозорцями.
— Ну, хлоп’ята, давайте свої гарбузи під кулю. Ти, храбриший, — ходи перший!
Підвівся і мовчки пішов.
Стьопа, розкривши скривлено уста, застиглим поглядом дивився йому услід. Продовжував дивитися в ту саму точку й тоді як двері вже замкнулися.
За кільканадцять хвилин — знову стукнув засув.
— Ну, маленький, ходім — до мами тебе заведем. Ставай — чого дивишся?!
Стьопа сидів неповорушно, якось здивовано придивляючись до чекістів.
Коли стали наближатися до нього — звісив голову і повалився на підлогу, стративши притомність.
Арбузов відтягнув його за ногу на середину камери й вдарив чоботом у бік.
— Ставай — не роби фіглів!..
Рубцов з другого боку копнув в обличчя. З уст вибіг струмок крови, але Стьопа не рухався. Котєльніков засміявся.
— Диви! Мліє, як панєнка… Зараз я йому одеколону дам понюхати…
Вхопивши з кута смердяче відро — кібель вилляв усе з нього хлопцеві в лице.
Стьопа зідхнув і розкрив здивовано очі.
Підхопивши під руи, дозорці потягли його з камери зів’ялого, заплітаючого ногами.
Рубцов, виходячи останнім, вишкірив до Хмари зуби.
— Тебе теж треба буде так тягнути, чи сам підеш?..
Хмара лежав на тапчані й думкою проводив Стьопу.
Стукнули грати вихідних дверей… Подвір’я… Прохід у колючому дроті… Гараж… Задня стіна з піском за дошками… Лицем до неї ставлять Стьопу що хитається… Рубцов наближає до потилиці рушницю… Постріл… Череп злітає…[4] До дощок прилипають бризки скривавленого мозку… Тулуб падає поруч товариша — а у того чорні кучері зліплені червоно-білою кашою покривають обезформлене обличчя… «А вмирати не хочеться — ой не хочеться… Зеленіє ліс… Поле… І моя вийде… А я…»
Холодним вужем лізе в мозок Хмари друга думка. Йде зі скрученими дротом руками… він… Хмара… Ганок… Прохід… Гараж… Стіна перед очима… Постріл… Розприскується мозок… Бараном… Зі зв’язаними руками…
У всіх клітинах, у всіх атомах тіла розлягається нечутний крик протесту. Не хочу!.. Виходу!..
Зірвавшись із тапчана оглянув двері, стіни, грати… Закрутилося десятки плянів утечі — один від другого абсурдніший.
До дверей знову наблизилися кроки. Стукнула колодка… Рубцов з розсіяним обличчям з нервово бігаючою в зубах папіросою… У Арбузова руки і кінець носа в крові. Від носа на щоку простягся мазок крови зроблений рукою… У котєльнікова в руках кавалок телефонного проводу.
4
За урядовими приписами, виконання смертних засудів у совітах переводиться від 10 години у вечері до розсвіту. Вбивають ззаду, пострілом із однієї рушниці в малий мозок. Коли рушниця при цьому скерована трохи до гори, то куля і гази зривають з голови череп. Уміння так «розстріляти» — є «пихою» для кожного чекіста. Арбузов, під «добрий настрій» оповідав мені, що у його із десяти — злітає вісім черепів. Перед смертю засуджений мусить за приписами бути роздягнений до наша. Робиться це для того, щоби при обезформленому обличчі, хтось з близьких, викопавши трупа не упізнав по одежі. А може ще більшу ролю відіграє тут просто «ощадність», бо зняту із смертників одежу, звичайно гіршу, ГПУ потім видає в’зням та висильникам, які не мають у що одягнутись. Кращі убрання ідуть до агентурних гардероб.