У той час Зелений входив до складу т. зв. Всеукраїнського революційного комітету, який формально керував походом повстанців на Київ. «Всеукревком» був невдоволений і Директорією, навіть кликав селян битися з нею. Марко Шляховий намагався переконати Зеленого, за плечима якого політикували занадто гарячі голови з «Всеукревкому», перестати слухати їх і, попри образу на Петлюру, таки пристати до Директорії. «Але Зелений, — зазначав Шляховий, — якому пообіцяно було, як члену отого ж «Всеукревкому», «комісарство» у військових справах України, неохотно приймав від мене оці балачки й поради, хотя, між иншим, сказав: «Хай їм чорт, будем робити своє, та й годі…» [58, с. 32].
25 квітня, на третій день Великодніх свят, у містечку Германівці, де 260 літ перед тим гетьман Іван Виговський позбувся булави, розпочав роботу Селянський з'їзд Київського та Васильківського повітів. Серед делегатів були представники Дніпровської дивізії Зеленого та 2-ї Київської дивізії Шляхового-Кармелюка. Зелений же того дня боронив Трипілля, яке більшовики піддали гарматному та кулеметному обстрілу з пароплавів Дніпровської флотилії…
У президії з'їзду «возсідали» майже самі члени «Всеукревкому». Головну промову виголосив колишній член Центральної Ради, тепер член ЦК УСДРП (незалежних) Михайло Авдієнко. Він запропонував резолюцію, в якій були заклики боротися не тільки проти російських більшовиків-комуністів, а й проти «буржуазної» Директорії. Авдієнко хотів перетворити козацько-селянський з'їзд у Чорну раду, тільки на цей раз не проти Виговського, а проти Петлюри…
Бачачи, що президія не туди гне, слово, ніби для привітання, попросив Марко Шляховий. Вийшовши на трибуну, він одразу заявив, що його дивізія є «частиною, яка, оперуючи в тилу ворога, відновляє вчорашню владу Українського народу — Директорію, і що орієнтація 2-ї дивізії — тілько на Директорію, Петлюру і його фронт». А самому Авдієнку отаман кинув із докором, що «не йому, який бігав у Харків до Раковського переймать комісарські портфелі […], не їм, мов, українським «незалежним» с.-д., яких нарід до того ж зовсім не знає, крутити йому голову і збивати його спантелику. Селянство розуміє одно: «Вчора була влада Директорії, а сьогодні — російських большовиків, і коли ми, селяни, б'ємось з владою сьогоднішньою, то, значить, ми відговляємо владу вчорашню» [58, с. 36].
Делегати посхоплювались із місць, гучно вітаючи промовця. Михайло Авдієнко та інші «незалежники», розхвилювавшись, заявили, що Шляховий образив, «по-перше, всю партію «незалежних», по-друге, вони, мов, бачать, що такі отамани, як Кармелюк, доведуть «нас» до гетьманів». Цікаво було б знати, продовжив Авдієнко, «чи це думки всього козацтва 2-ї дивізії, чи це, може, думки тільки отамана Кармелюка». Якщо так, «то таких отаманів ми повинні заздалегідь усунути» [58, с. 36].
У цей момент піднявся козак 2-ї Київської дивізії Їлько Пивовар.
— Ми, — гримнув він, — добавити до слів свого отамана більш нічого не можемо, бо все, що хотіли сказати тут, на з'їзді, і заявити «Ревку», то вже все сказав сам отаман.
Після цих слів зчинився неймовірний галас. Члени президії схопилися з місць. Раптом голова зборів Сергій Донченко повідомив, що на Германівку наступають більшовики. Бій уже йде по залізничному валу. З'їзд перервав роботу. Делегати пішли у бій.
Під вечір спільними зусиллями вдалося відкинути ворога до Тростинки і Вільшанок. Та наступного ранку більшовики знову посунули на Германівку. Їхню ударну силу становили 6-й Совєтський і 3-й Інтернаціональний полки, «які були сформовані, як вони й самі хвалились, з самих уголовних тюремщиків, китайців і жидів» [58, с. 37]. Врешті ворог вступив у Германівку. Та недовго порядкували зайди — 26 квітня каторжникам у спину раптом ударив Зелений. «Це було для большовиків такою несподіванкою, що за годину-дві вони опинились в одних сорочках і білих штанах, як казали люди, аж у Василькові…» [58, с. 38].
Кривава боротьба
Зелений надавав великого значення розвідці та зв’язкам з іншими протибільшовицькими силами. Він уже зв'язався з підпільниками Києва, різними таємними організаціями та отаманами, що діяли в сусідніх повітах і губерніях, зокрема з Матвієм Григор'євим, який на півдні України розворушив повстання проти «московсько-жидівської комуни». Напередодні «куренівського повстання», 8 квітня, Зелений встановив контакт із командувачем Північного фронту Армії УНР Володимиром Оскілком, який перебував у конфлікті з Петлюрою.
Оскілко прийняв представників трипільського отамана — Мищука, Савченка та Добровольського. Ті передали листа, в якому Зелений писав: «Віддаюсь під вашу високу команду і чекаю наказів. Зв'язок утримуватиму постійний тільки з вами. Петлюра продав Україну большевикам, і раджу вам стерегтися його» [46, с. 42]. Делегати поінформували Оскілка, що на Великій Україні скрізь вирують селянські повстання проти червоних, зокрема Дніпровська дивізія зі своїми союзниками розгорнула бойові дії на теренах Київського, Сквирського, Таращанського, Васильківського, Канівського, Золотоніського і Переяславського повітів…
Знаючи, що шлях до українського серця лежить через вирішення земельного питання, що селянин піде за тим, хто дасть йому наділ землі, Зелений взявся за розв'язання цієї проблеми. Окупаційна газета «Більшовик» 10 квітня 1919 р. обурювалася, що Зелений їздить повітами із двома нотаріусами і роздає землю. «Заїжджаючи в село, вони скликають схід. Починається мітинг, а потім поділ землі. Кожному дають наділ землі і видають документ з печатками нотаріуса» [46А]. Після цього проводилась мобілізація селян у Дніпровську дивізію.
Був у Зеленого і флот — 4 броньовані пароплави («Шарлотта», «Зевс», «Санітарний» і «Дніпровськ»). Повстанці обладнали їх кулеметами, може, де й гарматку встановили. На «Шарлотті» якийсь час розміщався штаб Зеленого. Навіть Петлюра не мав флотилії. А ще у трипільського отамана були сотні човнів, що ховалися в плавнях. Ними керували озброєні рибалки, вони й контролювали судноплавство на Дніпрі. У середині квітня Зелений, зокрема, захопив 30 барж із сіллю, вугіллям та залізом. Здобич роздав селянам. «Як Зелений баржі брав? — перепитували трипільці. — Узнавав, коли баржа з хлібом ітиме на Київ. Тоді робив у кручах засаду. Випливали з усіх боків на човнах проти баржі і стріляли. А з гори гармата стріляла. Солдати, які на баржі були, — у воду і на той бік. А Зелений притягує баржу до берега і людей згукує — хліб роздавать» [29, с. 32].
Якось у Трипіллі розгорівся гарячий бій з пароплавами. Один із них сів на косу і не зміг утекти слідом за іншими. Команда довго не здавалася, відстрілювалася майже дві доби. Врешті більшовики капітулювали, але спочатку постріляли 40 коней, які були на пароплаві, та викинули зброю у Дніпро…
Звичайно, і в червоних було достатньо козирів, наприклад 9 броньованих катерів та пароплав-база «Воєвода». Пасажирські пароплави москалі теж обладнали тридюймовими гарматами, команди ж сформували з моряків Балтійського і Чорноморського флотів. Була серед них і матросня колишнього бронепотяга «Свобода або смерть!». Командував флотилією «русскій брат» А. Полупанов, чоловік дикий і суворий. 30 квітня він вислав військову експедицію — «каральний» теплохід «Тарас Бульба» і буксир «Кур'єр». Вони мали завдання запалити спеціальними бомбами батьківщину Зеленого. «В Триполье, — зазначав ворог, — два снаряда попали в школу, три — в церковь, несколько в отдельные дома, которые сожжены» [29, с. 29, 30].
Жителі Трипілля згадували: «Підійшов корабель під берег і почав бити з гармат по селу… Багато хат згоріло… У Зеленого гармата на кручі була, а стрілять з неї ніхто не вмів. От вони діда мого на кручу і потягнули, бо він у царській армії пушкарем був. Дід каже: «То вона ж у вас без прицілу!» А вони: «Стріляй!» То дід у дуло прицілився на корабель і вистрілив. І попав. Його тоді сам Зелений по плечу поплескав і похвалив» [29, с. 30].
Але москалі — люди наполегливі. Від них не одхрестишся і не відмолишся. Москва мусить бути зверху, бо так завше було, каже приказка. У перших днях травня почався новий похід на Трипілля. Вздовж Дніпра рушив загін Толоконнікова, із заходу насувався російський відділ Я. Кіселя, а з півдня — бригада Шарого-Богунського, який, попри вагання, все ж вирішив залишитися на послугах у «соввласті». З Дніпра жерлами гармат похмуро водили бронепароплави «Адмірал», «Вірний», «Кур'єр», «Арнольд» та бронекатер № 5. Виступили також Київський запасний батальйон, Київський стрілецький батальйон і прикордонний полк. 7 травня на поміч їм посунули робітничі та матроські батальйони, резервний комуністичний полк, загін угорського жида Фекете — всього вісім тисяч зарізяк. Загалом у травні і червні комуністична Москва, за визнанням Антонова-Овсєєнка, послала на Трипілля 21 тисячу червоних бандитів [46А]. Отут і згадуєш слова історика Лева Шанковського про те, що не так важливо, скільки козаків мав отаман, а скільки він стягнув на себе ворожого війська. Петлюра мав би дякувати Зеленому, що той стільки червоного війська притягнув на себе.