Москва не могла змиритися, що Зелений воскрес і продовжує бити її полки. Для придушення трипільців вона посилала все нові й нові частини. «Біть хахлов» йшли 16-й і 25-й стрілецький полки, саперна рота, Київський резервний комуністичний і 15-й прикордонний полки, бронепотяг, Білоцерківський батальйон, 1-й Інтернаціональний кавалерійський дивізіон, відділ 12-го прикордонного полку, Казанські піхотні курси, загони Толоконнікова і Я. Кіселя, що прибули з Росії, загони жидівських комсомольців із Києва, китайський інтернаціональний загін Ко Гуа, латиські каральні відділи, інтернаціональний полк угорського жида Рудольфа Фекете. Цей виродок видав наказ, що «за сокрытие бандитов» знищуватиме села. І нищив! [31, с. 251].
«Участие интернациональных частей в подавлении кулацких восстаний на Украине крайне будоражило население, разжигая шовинизм, — визнавав В. Антонов-Овсєєнко. — К этому прибавлялся избыток революционной энергии таких командиров, как тов. Фекете» [8, с. 263].
Загальне керівництво здійснював київський губкомісар П. Павлов. Криваві бої розгорілися на території всієї «Трипільської республіки». Палали хати, церкви, школи. Московсько-жидівське військо нищило всіх, хто потрапляв на очі. Розбійники пам'ятали слова міністра війни червоної Росії Лейби Троцького, який послав їх сюди: «Человеческая жизнь в оккупированных странах абсолютно ничего не стоит… устрашающее воздействие возможно лишь путем применения необычной жестокости» [36].
Інший кат-левіт, Ісаак Ізраїльович Шварц, голова Київської ЧК, закликав за кожного вбитого комуніста знищувати 100 заручників. «Ці заклики завжди перевиконувались — тисячі понівечених тіл і спалені села залишали після себе каральні червоні загони», — писав дослідник В. Савченко [54, с. 55]. «Московсько-жидівська комуна» впивалась жертовною кров'ю.
Трипільська розплата
2 липня московське злодійське військо знову посунуло на Трипільський фронт. Як кажуть: «Москаль з бісом порадились та й на лихо понадились».
З Києва виступили 1-й Шулявський робітничий загін, Інтернаціональний загін і 2-й Київський караульний полк, до складу якого увійшло близько сотні київських жидків-комсомольців «з червивими задами» (так про них казали люди). Разом півтори тисячі бандитів. А ще три панцерних пароплави із тридюймовими гарматами.
Зелений довідався про каральну експедицію вчасно — його розвідники справно виконували свою роботу. Отаман постановив не наражати Трипілля на артилерійський обстріл — і так он уже скільки хат згоріло. Залишивши звідунів, повстанці відступили до Старих Безрадичів.
Вранці 3 липня Дніпровська флотилія обстріляла Трипілля з гармат, хоч містечко опору не чинило. Після цього гвардія антихриста колонами сторожко вповзла у Трипілля. На вулицях — ні душі. Ніхто не вийшов із хлібом-сіллю. Та завойовники на це і не розраховували. Прагнучи зруйнувати, як вони казали, «бандітскоє ґнєздо», червоні анахтеми почали підпалювати ненависні їм стріхи…
Хто тільки не палив Трипілля за його майже тисячолітню історію! Вперше це зробили половці — 28 травня 1093 року. У грудні 1135 р. скоїли злочин Ольговичі, що перемогли Мономаховичів. Наступного року сюди зі смолоскипами ще раз навідались половці. 1207 року після трьох тижнів облоги і битви Треполь завоював суздальський князь Всеволод, учинивши наругу над містом. У червні 1223 р. Трипільщиною вогненним смерчем пронеслись татаро-монголи. У серпні 1240 р. Треполь здобув хан Батий, грізний онук грізного Чингісхана. 1482 року Трипільщину спустошив хан Менглі-Гірей. Через чотири роки кримські татари повторили свій «подвиг».
На початку XVII ст. не раз палили Трипільщину татари. 1605–1607 року вони, здається, й не поверталися до Криму — так їм тут сподобалося. Набіги повторювалися і в 1612, 1615, 1617, 1618, 1626, 1628, 1639 роках. Потім прийшла черга московських воєвод, що «сожглі» Трипілля в 1658 і 1659 роках. Восени 1672 р. тут лютували поляки. За півтора року розправу над Трипіллям учинив московський воєвода Ромодановський. А 1675 року на Трипільщину із трьома тисячами військових людей «завітав» Георгій Гуляницький. Прийшов він сюди, як твердив полковник Флоріан Новацький, «для отобранія Украины». Відібрати Україну прагнула Москва і 1919 року…
3 липня московські розбійники знову взялися за звичне діло. Запаливши хати повстанців та закривши у льохах їхніх рідних, почали кривавий бенкет. А що ви хотіли — москаль не свій брат, не помилує. Те саме можна сказати і про «косих» китайців та червоне жидівське сміття.
До пізнього вечора «радімиє» святкували перемогу: пили реквізовану самогонку, жерли відібрані харчі, «пєлі рєволюционниє пєсні», насправді дурнуваті кацапські. Коли вражі люди вже надумали спочити від пекельної роботи, повернулися зеленівці…
Московські «історики» змалювали подію так: «Наши части заняли было утром 3 июля Триполье… но противник, мобилизовав всех поголовно, даже стариков, женщин и детей, вечером 3 июля бешеным натиском… занял опять Триполье» [29, с. 33, 34]. То був не бій, радше масакра — того духмяного липневого вечора наші хлопці посікли на капусту близько двох сотень московських шкуродерів.
Не дрімала на Дівич-горі й зеленівська гарматка. Якийсь добрий чоловік першим же пострілом з неї вцілив у ворожий пароплав. Той не барився і одразу почав тонути. З нього у воду горохом посипала матросня.
Хотіли врятуватися у Дніпрі і палії. Вони намагались переплисти протоку і дістатися острова Лужок. Та того вечора, здавалось, і Дніпро був на боці трипільців. Ніби й трохи підняв хвилю, а скільки потонуло тоді заброд!
Лише дехто досягнув рятівного острова. Їх, переляканих, підібрав катер — хтось же мусив розповісти Києву про козацьку силу нескореного Трипілля.
Недаремно вже тоді люди співали:
У той пізній вечір, а може вже і ніч була, трипільці полонили цілу отару — близько 400 овечих душ. Зібрали їх на подвір'ї купця Нюхіна. Вечері не пропонували.
Серед полонених виявилися і «братіки»-українці. Тих, хто покаявся, Зелений відпустив. Ще й дав на прощання по буханцю білого хліба та перепустку. Але поставив умову — не повертатися до Красної армії. Вихідців із Чернігівщини перевіз на лівий берег Дніпра та порадив приєднуватися до Євгена Ангела. Близько сотні червоноармійців вирішили пристати до батька Зеленого.
Кажуть, що відпустив отаман і декого з москалів, бо дуже вже божилися-зарікалися, що більше ніколи не визнаватимуть влади жидівських комісарів. Напевно, забув Зелений, що для москалів брехні покров — найзручніший одяг. Все ж дав їм на прощання різок, щоб пам'ятали козацьку ласку.
Решту на ранок вивели на базарний майдан. Були серед них і шкуродери-латиші, жовто-тупі китайці, не бракувало й кацапів (саме так їх називали люди). Чи не найбільше було переляканих жидків-«козомольців», серед яких страшенно хотів загубитись Міша Ратманський, один з організаторів карального походу на Трипілля. Знав Міша, що комісара ніхто не пожаліє…
Був базарний день. До Трипілля з'їхалися селяни з навколишніх сіл. Війна війною, а не вторгуєш — не проживеш.
Коли на базарну площу на сірому коні приїхав отаман, почалося священне дійство. «Зелений виліз на імпровізовану трибуну і звернувся:
— От, люди добрі, показуйте, хто з них палій, хто підпалював хати ваші?
Ну, оскільки це були переважно чужі, селяни відрізнити один від одного не могли, то вони бачили в кожному комсомольці палія. Ті ж казали: «Я не палив…», тому Зелений вдався до такого соломонівського вирішення справи судової:
— Ну, так-от: ведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у Дніпро. Попереджаю: будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас. Але Господь Бог знає, хто підпалював хати, а хто ні. І того, хто не підпалював, Господь винесе на лівий берег Дніпра. Там уже ми вас переслідувати не будемо» [7, с. 1224].