Вивели московських бандитів на кручу. Нічого не лишалося їм, як шукати порятунку в Дніпрі. Один за одним стрибали комунари у воду. «Так, стрибаючи, багато загинуло тоді в Дніпрі і на льоту» [7, с. 1224]. Ціла сотня пішла годувати рибу. Тих же, хто досяг лівого берега, Зелений, давши слово, вже не переслідував. Настя Кравченко з Трипілля, 1902 р. н., стверджувала, що «на той берег переплило 6 комсомольців. Ховалися в копицях сіна. Їх забрали на пароплав біля Козина» [56].
А ось згадка іншої, 82-річної, селянки про фінальний акорд трипільської розплати: «…А вночі Зелений їх, п'яних, і пов'язав. Казали люди, що українців відпустив, хто покаявся, а руських, євреїв та нацменів усяких постріляв. А хто їх кликав сюди?» [29, с. 33].
«Спілі — то, як сказати б, дійсні члени партії, а неспілі — так це кандидати», — пояснювали трипільці немісцевим [7, с. 1212].
А Настя Кравченко додала, що невдовзі з Києва «приїхали матері [вбитих] у сльозах. Більшість євреї» [56]. Хотіли забрати тіла своїх синів.
А пісня летіла над Дніпром:
Так співали люди про Зеленого та його хоробрих воїв ще у ті часи. Слава про отамана розійшлася по всій Київщині. Популярність його в народі сягнула вершин: легенди супроводжують кожну його бойову акцію. Розповіді про нього — доброзичливі, приязні.
«Зелений був нежонатий. А дівчата його любили, бо був він дуже гарний лицем, очі такі веселі. Відчайдушний був, нікого не боявся. Сам чорнявий, а вуса рижі… У Зеленого любов була з учителькою. Шура її, кажись, звали. Тут жила, у Трипіллі… Шура з Зеленим так до кінця і була…» [29, с. 16, 17].
«Оратор він був сильний, бачив наперед, що буде» [29, с. 18].
Ось згадка жителя с. Халеп'я: «Я Зеленого не бачив. Але стояв він у нашому селі. Пам'ятаю, кінь у нас по вулиці бігав одв'язаний. Гарний такий кінь, білий, а в гриву стрічки кольорові вплетені. То батько приказував, щоб ніхто того коня не трогав, бо то кінь Зеленого» [29, с. 31].
«А я Зеленого бачила. Ото по тій дорозі, що із Ржищева веде, він їхав. Їде, значить, автомобіль, тільки не сам їде, а коні його тягнуть. Поламався, мабуть. То казали, що в тому автомобілі Зелений їхав…» [29, с. 31].
«Ревком побив і по хліб з Києва не пускав. А в яке село приїдуть хліб забирать, то люди зразу до Зеленого, в Трипілля…»
«Красні як прийшли, так і пішли. А в Зеленого тут в кожній горі — склад зброї, а в кожній хаті — друг-товариш. Вибить його з Трипілля було — це все одно, що он того дуба вирвать» [29, с. 31, 32].
«Все на борьбу с Зелёным!»
Є така приказка: «Хоч убий москаля, а він зуби вискаля». Дарма що набили трипільці москалів як мух — ті знову почали лаштуватися до походу. Хіба Москва колись жаліла своїх вояків? Вона готова засипати їхніми трупами чужі позиції, лише б здобути перемогу. Будь-якою ціною, але бути зверху — такий принцип Москви. Була ще й інша причина: на Київ насувався голод. А москалі звикли жити не працею, а грабунком. Правило у них таке було: «Не награбуєш — ходи голодний». Вся їхня «ідеологія», власне, зводилась до кендюха, який треба набити чужим коштом.
Але, побоюючись, що Зелений сам може прийти «в гості» по їхні душі, комуна 12 липня оголосила в Києві стан облоги. Військово-мобілізаційний відділ при Київському губернському комітеті більшовицької партії взявся формувати «війська Трипільського напрямку». Брали не тільки комуністів, комсомольців, робітників, курсантів, а й київських нальотчиків, грабіжників і злодіїв. Все це чортовиння об'єднували російська мова і бажання здобути харчі. Комісари так і казали їм: «Візьмете Трипілля — віддаємо вам його. В ньому — все ваше». Командували розбійним воїнством губернський військовий комісар Павлов та Яша Епштейн, який намагався заховатися за прізвищем Яковлєв. Особливим уповноваженим Ради оборони з придушення повстання у Трипільському районі призначили зрадника-малороса Колю Скрипника.
А Трипільщина вже перетворилася на великий козацький табір. Люди готувалися до війни з лютим ворогом. Тільки у Злодіївці зібралось 5000 піших та 300 кінних козаків. «Оружие имеется в достаточном количестве», — доповідати московські шпиги. Повстанці стояли у Стайках і Черняхові. Їхні сторожові пости виглядали комунарів північніше Козина і в Підгірцях. На трипільських кручах, Дівич-горі, інших висотах пантрували Дніпровську флотилію гармати і кулемети повстанців.
Убезпечивши свій район, Зелений із частиною повстанців несподівано вирушив на Лівобережжя. Він мав намір здійснити у Переяславі історичний акт — скасувати Переяславську угоду, яку колись підписав з кацапами Богдан Хмельницький.
Рейд був успішний: дорогою розбили кілька ворожих частин, а в самому Переяславі захопили в казначействі «придане» для пограбованих трипільських жінок — велику суму грошей, зокрема 6 пудів срібних.
Козацьке військо в Переяславі зустрічали радісно — на базарну площу, де колись Хмельницький закликав зігнаний дрючками «народ» вибрати ірода московського за рідного батька, вилилось ціле море щасливих людей. Лунали радісні вигуки…
Над людським виром маяли прапори і хоругви. Було багато священиків. А дзвони все гуділи, скликаючи людей.
— Віднині і навіки-віків Україна буде вільною! — голосно і весело пролунало на майдані.
— Вільна-а-а-а! — відгукнувся майдан. — Вільна-а! Слава отаманові Зеленому!
Та довго святкувати не довелося — треба було вертатися до Трипілля, на яке знову посунули хмари московської сарани. У той день розлючені москалі атакували родинне село отамана з повітря, скинувши з літаків на сільські хати 15 пудів фугасних і розривних бомб. «Триполье горит, деревне, где расположены зазнавшиеся бандиты, был нанесен жестокий, но заслуженный удар», — раділи кати [45, с. 38].
Московська влада не могла вибачити Зеленому «страшної наруги» над «віковічною дружбою двох братніх народів», тож знову вирушила в похід проти нього. Змагання набувало принциповості — хто ж кого?!
Спочатку генеральний наступ на Трипільському фронті планувався на 17–18 липня, відтак начальник авіазагону просив командування негайно роздобути 100 пудів бензину, що дало б можливість вилітати 6–8 літакам та продовжувати бомбардувати села і «дерзких повстанцев, угрожающих Киеву». Окупанти зазначали, що літаки справляють «большое моральное действие на противника» [45, с. 38].
Каральною експедицією керувало тепер вище керівництво Красної армії, включно із працівниками Генерального штабу. В операції взяли участь: Київський загін (1590 осіб, 2 гармати), Васильківський відділ (1200, 6 гармат), Лівобережний загін (400), відділ Маслєннікова (870), Ржищівська ватага з 450 башибузуків. З Обухова вже наближався шеститисячний загін, серед якого було багато курсантів, а то були сміливі й безжальні хлопці. Потужна сила плила Дніпром — пароплави «Адмірал», «Трахтемирів», «Поспішний», «Доротея», «Вірний», «Кур'єр» і бронекатер № 1, а також авіація і броньовики. 12 тисяч зарізяк йшло на «мокре діло». Загальне керівництво здійснював військовий нарком Подвойський.