За даними червоної розвідки, 10000 повстанців готувалися до зустрічі непроханих гостей. Звичайно, Зелений, як досвідчений партизан, не збирався приймати фронтові бої. Його військо ніби розчинилося в повітрі. Мовляв, заходьте, «дорогі гості», не бійтеся, ніяких повстанців тут немає. Десь щезли, мабуть, втекли. Червоні лазутчики ніде не могли виявити зеленівців. Начальству доповідали, що «бандітов ніґдє нє відно», нема їх і в Германівській Слобідці, і в Матяшівці, і в Черняхові — аж сюди дійшли більшовицькі вивідувачі.
Москалі «переможно» котилися вперед. Та раптом на них наскакували — чи то з кущів, чи з болота, чи вночі, «каґда ані атдихалі» від пекельної роботи. У Злодіївці, наприклад, 21 липня месники відправили у пекло за довідкою про заслуги перед комуною три десятки червоних курсантів. А тоді несподівано вдарили у плечі Добротіну, притиснули його банду до Гусачівки і давай сікти-рубати. Довелося «русскому братіку» брати ноги на плечі. Ледь утік, рідненький. За ним дали навтікача й інші комунари. Аж у вухах засвистіло. Не вдалося їм пообідати ні в Гусачівці, ні в Долині.
Та в Москви завжди є резерви. 23 липня в Халеп'ї висадився червоний десант, але й того дня не москалі сікли голови, а їм. Хто вцілів, накивав п'ятами «ат етаво праклятаво Тріполья».
Тим часом розвідка принесла Зеленому радісні вісті: з Поділля на Київ наступає об'єднане українське військо. Жмеринка вже наша! І отаман вирішив йти назустріч, щоб повернутися переможцем разом із Директорією — і до столиці, і до Трипілля. Була ще одна вагома причина: в обозі страждало понад три сотні поранених, яких треба було рятувати. «Тільки там, за фронтом, можна було б їх помістити в шпиталь» [53, с. 219].
Вийшовши з-під удару червоних військ, Зелений попростував на південь, дорогою винищуючи скрізь де тільки можна «совєтскую власть». А недолугий Скрипник, якого для солідності комуна назвала «народним комісаром», 26 липня запопадливо доповідав своєму начальнику Хаїму Раковському, що Зелений розбитий: «Боевая задача, возложенная на Трипольский сводный отряд, исполнена. Триполье было взято… после восьмичасового боя. Затем в течение трех дней Трипольський сводный отряд отбивал на 15-тиверстном фронте непререрывные атаки в 3–4 [раза] сильнейших организованных банд Зеленого… Наконец 25 июля наркомвоен Подвойский издал приказ… с призывом «в атаку на негодяев»… К 4-м часам 25 июля после ожесточенного ночного боя банды Зеленого были окончательно разбиты… Сам Зеленый с полутысячей закоренелых бандитов (насправді близько 10000 козаків. — Ред.) бросился на запад, разбил один из организованных Подвойским отрядов и прорвался в район Таращи — Белой Церкви…» [29, с. 36].
Ось так «тікав» Зелений, що дорогою вщент розбив загін наркома з військових і морських справ Подвойского. І все ж таки Трипілля залишилось на поталу ворогові… «Восстание же крестьян Трипольского района подавлено, — тішився Скрипник. — Теперь остается мобилизация всего населения этого района, обезоружить его и взыскать с него все расходы, понесенные рабоче-крестьянским государством на подавление. Обезоружение населения производится. Все виновные в утайке оружия и военных материалов предаются полевому ревтрибуналу. Что касается мобилизации всего населения, то производить его сейчас же нецелесообразно. Сейчас идет уборка богатейшего урожая. Мобилизацию необходимо произвести по окончании жнивья, дней через пять-семь. Необходимо произвести взыскание продуктами с крестьян расходов, вызванных восстанием. Одновременно ведется работа по организации населения. Устраиваются митинги и сходы, организовываются комбеды. Во всех селах назначены коменданты и политкомы. Необходима присылка литературы в массовом количестве» [29, с. 36, 37].
Про які «комбєди» і літературу плів Скрипник, коли червоні знали, що на Київ йдуть дві могутні армії — лівим берегом денікінська і Правобережжям — об'єднана українська? Треба було більшовикам уже думати про повернення у Совдепію.
На Умань
Отже, свій відступ-маневр Зелений почав із того, що розбив московський гарнізон (1000 червоноармійців) у с. Горохуватці і, не зупиняючись, швидко пішов на Вінцентівку. Тут якраз переховувався Марко Шляховий. Він охоче приєднався — вже як козак — до повстанського війська.
Москалі ж, не бажаючи примиритися з тим, що Зелений вирвався з пастки, кинулися навздогін. Дивізія Яші Епштейна (Яковлєва) йшла буквально по слідах. Ситуація була кепська: на п'яти наступає дивізія, а попереду залізниця, де курсують більшовицькі бронепотяги. Як непомітно і швидко перейти її з величезною валкою?!
Зелений вирішив перескочити колію в Карапишах. Було то якраз на Петра і Павла. «Тут нас зустріли три бронепотяги, — розповідав М. Шляховий, — два з боку Миронівки, а їден з боку Білої Церкви — і пересікли нам дорогу в той мент якраз, коли Зелений з піхотою перейшов залізницю і розташувався попід нею в лісі, куди й били весь час з гармат і кулеметів бронепотяги. Я ж залишився по цей бік чавунки. Тут було дві гармати і біля тисячі, а то й більше возів нашого обозу і сотня-дві козаків. Бій продовжувався біля двох годин. Моє становище було далеко гірше, ніж у Зеленого, бо, як передали ззаду, в с. Луб’янці уже прибула ворожа кіннота, а через чавунку нема ходу. Отут і прийшлось старшинам Зеленого скупчитись біля мене для поради» [58, с. 43, 44].
Ситуацію врятував Самозванець, помічник Зеленого. П’ятим пострілом з гармати (а всього набоїв було вісім) він потрапив у паровик панцерника ім. Юрія Коцюбинського, який надійшов з боку Миронівки, тяжко поранивши командира потяга «товариша Серденка».
«Другий броневик, зачепивши підбитого, потягнув його на станцію», — оповідав Зелений [53, с. 220]. А броньовик, що стріляв з боку Вільшаниці, теж сховався за насип — верст за дві від місця переправи. Ситуація рішуче змінилася. Першим зорієнтувався Марко Шляховий. А командувати він звик. Не чекаючи розпоряджень від Зеленого, Шляховий наказав обозним галопом мчати через чавунку. «Ото була чудова картина… — згадував він. — Вози бігли не по дорозі в такім порядку, як вони стояли, а в три рази по десять рядів, бо, по-перше, кіннота вже підходила до самого обозу з боку Луб’янки і ще якогось там, що ліворуч Карапишів, села, а по-друге, той бронепотяг, який сховався був за валом, підійшов знову не більш як на півверстви і почав бити з кулеметів і гармат по обозу, але перебігли все таки майже всі… Забитих зовсім не було, а тілько декілька козаків ранено було осколками з гармат. Тут Зелений, звичайно, подякував мені за те, що я проявив таку «хоробрість і відвагу в обозі», але тілько не мені особисто, а через старшин своїх, бо ми тоді з ним уже не балакали і чогось при зустрічі ніби їден другого соромлялись» [58, с. 44].
Того дня повстанці зупинилися на спочинок у кількох селах — у Саварці, Синяві та Синиці, що за 15 верст від ст. Вільшанки.
Попри те що Зелений знову вислизнув з пастки, червоні надії не губили. «Меры к окончательной ликвидации банд Зеленого, прорвавшихся у ст. Ольшаница и ст. Карапыши в направлении на Таращу, приняты, — оптимістично повідомляли червоні 29 липня. — …По данным разведки банды Зеленого обнаружены у д. Дыбинцы и Раскопанцы, западнее Богуслава» [29, с. 37, 38].
На другий день через Жидівську Греблю, що на Гнилому Тікичі, повстанці рушили на Ставище Таращанського повіту. «Під Ставищами ми простояли два дні і гарно побенкетували, — згадував Марко Шляховий, — бо в Ставищах тоді ще повні чаші були зі спиртом та горілкою, а на другу ніч, набравши ще й на дорогу по добрій чарці на кожного, пішли на Жашків.
По ранку дуже рано я з командою розвідчиків (чоловік тридцять) пішов уперед, а решта і Зелений самий йшли позаду. Дійшовши з розвідкою до с. Розумниці, мене селяне повідомили, що ліворуч, у ближчому селі Бесідці, повно комунії. Попробував я було повідомити про це Зеленого, аж від Зеленого передають мені, що там вже про це знають і що ззаду вже йде бій — між Ставищем і с. Бесідкою.
Тоді я своїм козакам і начальнику команди розвідчиків д. Лазаренку з Переяслава наказав розсипатись у цеп, а сам пішов до млина, який стояв при кінці с. Розумниці з боку Бесідки. Видко ж було, як біля самої Бесідки, до якої було верств три-чотири, бігали кіннотчики ворожі і чогось несамовито метушились, а ззаду почали вже ревти гармати — невідомо чиї.