У різні часи трипільський замок, оточений трьома ярусами валів, перетворювали на свою резиденцію гетьмани Яків Остряниця, Іван Виговський, Павло Тетеря, Юрій Хмельницький, Іван Многогрішний, Петро Дорошенко, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Іван Скоропадський, полковник Семен Палій. Могутністю замку, красою церков і самого міста був вражений сирійський мандрівник Павло Алепський, який разом із батьком, патріархом Макарієм, завітав 1654 року до Триполя. Ось що записав Алепський у своєму щоденнику: «Перш ніж під’їдеш до нього, бачиш табір, що складається із трьох земляних пагорбів з дуже вузькими проходами, в які можна входити тільки поодинці…» [20, с. 57, 58]. Алепський зазначав, що у Триполі є три фортеці, а «на вершині одного з пагорбів стоїть сильно укріплений замок з подвійним валом і ровом… Поруч — інший замок, ще красивіший, сильно укріплений. У ньому — княжий палац, а над воротами — купол, з якого можна роздивлятися околиці, особливо подніпровську долину… Нас водили до церкви Преображення Господнього. Вона простора і красива. За своїм об’ємом, оздобами і числом бань вона перевершує всі інші церкви в Козацькій країні» [49, с. 87, 88]. Отака була Трипільська Січ!
І все ж доля твердинь сумна: і на них приходить остання година. Одразу по Переяславській раді болючих ударів Трипіллю завдали Богданові союзники — москвини. У серпні 1658 р. до містечка підійшов воєвода Трубецькой. Його розбійне воїнство прагло крові й вина. І воно отримало те, чого хотіло. Нападом на Трипілля керував полковник Семен Скорняков-Писарев, чоловік жорстокий і рішучий. Та спрагу крові москвинам вгамувати важко — рівно за рік, наприкінці серпня 1659-го, злодійське військо знову вдерлося на Трипільщину. Командували ним князі-холопи Юрій Баратинський та Іван Чаадаєв. Здобувши Трипілля та ще й Стайки, вони винищили в них «усе населення» — за те, що підтримувало гетьмана Івана Виговського, якого москвини чомусь нарекли «клятвопреступником и разорителем веры христианской» [20, с 61, 65].
Напасники спалили також Гоголів, Вороньків, Макарів, Бишів, Бородянку, Горностайполе. «Счастьем те городы и местечки взяли и выжгли и высекли», — радісно рапортував цареві 30 серпня воєвода Васька Шереметьєв. Людей — старих і малих — «до ноги вибили». Баратинський нахвалявся, що у цьому краю він «лише» повісив понад 15 тисяч «зрадників» [20, с. 61, 65]. Радів цар, раділи московські люди. Сумувала Україна…
Не забували допекти трипільцям і поляки, армія яких на чолі з Яном Собеським у лютому 1664 р. стала у Трипіллі на зимові квартири. Невесела то була зима для міщан і селян Трипілля… А восени 1672 р. на Трипільщину вдерся «безбожний кровопивця» польський полковник Ян Піво. Він «вогнем і мечем попустошив Стайки, Трипілля, Дідівщину, Тростинку, Васильків, Вільшанку та інші містечка й села Київського полку…» [20, с. 64].
22 лютого 1674 р. розправу над Трипіллям учинив московський воєвода Ромодановський. Наступного року, у середині липня, на Трипільщину із трьома тисячами військових людей увірвався польський регіментар Георгій Гуляницький. Прийшов він сюди, як твердив полковник Флоріан Новацький, «для отобранія Украины». Нещадно пограбувавши Стайки і Ржищів, Гуляницький зайняв Трипілля і 20 серпня 1675 р. «дощенту спалив і зруйнував Трипільський замок». Фортеця вже з руїн не піднялася [20, с. 66].
Поляки і москвини буквально вилюднили цей край. Це підтверджував і військовий статист князь Юрій Урусов. 28 липня 1686 р. він записав, що Трипілля і сусідні Кагарлик, Деремезна, Германівка, Гусачівка, Матяшівка, Григорівка, Копачів, Малі і Великі Дмитровичі, Старі та Нові Безрадичі «стояли пустими». Так стверджував московський статист.
На цьому нещастя не скінчилися — влітку 1695 р. наскочили ще й кримські татари. Містечко спалили, мешканців перебили. Згоріла тоді й Богоявленська церква, якою захоплювався Павло Алепський. Знову налетіли татари на містечко 1722 року… Але Трипілля щоразу відроджувалося як фенікс із попелу.
Постійні збройні конфлікти на Трипільщині, через яку проходив московсько-польський кордон, тривали ще кілька десятиліть. Сутички часом переростали у війни, одна з них, наприклад, точилася сім літ (1751–1758). З одного боку кордон стерегли ляхи, з другого — москвини (від 1721 р. згідно з указом Петра I вони почали називатися «рускімі»). Ні король, ні цар українцям не довіряли. 1747 року московський форпост очолював Назар Кузнецов, 1749 р. — капрал Обмороков, 1751 р. — капітан фон Венцлов (російський німець), а 1754 р. — поручник Михайло Щелков… Трипільщина перестала бути прикордонною територією в 1791 р., коли стався другий розділ Польщі.
Жиди у Трипіллі
Ще на початку ХХ ст. людей юдейського віросповідання в Україні звали «жидами», не вкладаючи у це слово ні доброго, ні поганого змісту. На Київщині їхнім національним іменем називали села, наприклад Жидичин, Жидівські Єрчики, Жидівська Гребля, Жидівці, Жидівські Стави, або Жидостави. Була й гора Жидівка. Й урочище Жидівське. А ще — річка Жидь. Наша мова не знала слова «єврей». Жиди не соромилися свого імені, бо й самі себе так називали. Отож, реставруючи події тих часів, писатиму так, як люди тоді говорили — і наші, і їхні.
У Трипіллі жиди з’явилися давно, принаймні на початку XVII століття цього зілля тут уже трохи було. Але постійні війни їм були не до шмиги. Сміливіше вони почали проростати у Трипіллі, коли настав мир. 1847 року у Трипіллі мешкало 37 осіб іудейської віри, а 1887-го статистика зафіксувала вже 738 іудеїв (на 2804 християн) [49, с. 85].
Трипілля розкинулося на правому горбистому березі Дніпра, на шляху «з варягів у греки». Мало затишну пристань, зручні дороги з’єднували його з іншими частинами Київської губернії. До Києва з його ярмарками — рукою подати. Відкрита була дорога і на південь — хочеш водним шляхом, хочеш дорогами. Що казати, Трипілля — зручне місце для торгівлі. А що ще жидові треба? Не заважайте гендлювати і не бийте, коли зловите на обмані. Отож вони і вподобали собі це містечко. І ставало їх із кожним роком усе більше й більше. 1900 року у Трипільській волості жидів було вже 1526 (на 14334 осіб іншої національності), тобто понад 10 %. Ця меншість була дуже активною — контролювала у Трипіллі майже всю торгівлю та ще й промислове виробництво. Спритні люди!
Так, жидівська родина Чорноярових володіла трипільськими чавунно-ливарним і цегельним заводами, а купець першої гільдії Йона Вайсберг був власником лісопильного заводу; аптекою завідувала Ціля Лівшиць, мануфактурні магазини тримав Лемей Хенкельович Селеський, млином орудував Янкель Пейсахович Каганський, а кількома трипільськими крамницями і цегельнею в сусідньому Витачеві заправляв Аврум Вольфович Левіант. Це ще не все — бакалійні магазини тримали Вигдар Йоськович Бельський, Цівка Аронівна Вайсберг, Симон Срульович Голдовський, Лейзер Пинхович Довголевський, Естер Абрамівна Довголевська, Гудля Юдківна Попілович, Шльома Срульович Мірцин, Хана Мордківна Містечкіна, Йосько Мошкович Паволоцький, Хана Мордківна Пінскер, Лейба Аврамович Піявський, Фейга Бенцівна Рубин, Лея Юдківна Саглова, Шимон Пинхасович Трипільський, Бенц Єлевич Уманський, Волько Зельманович Шевелєв, Хася Цалівна Ейдельман… Що вже казати про власників крамниць, лотків, яток — імена і прізвища все ті ж.
Галантереєю торгували Етля Лейбівна Бородкіна, Еля Меєрівна Голубчик, грамофонами — Арон Аврамович Берленд. Власниками залізо-скобових крамниць були Акива Йоськович Паволоцький, Лейба Аврамович Піявський, Бенц Гершкович Рубин, Волько Шльомович і Шльома Аврамович Поляченки.
Круп’яними магазинами завідував Нухим Мейлерович Ходарківський, м'ясними — Мордко Янкельович Бабенко, Мойсей Беркович Бейлин. Посудом торгували Гершко Срульович Ліщинер, Сима Рувимівна Сиденер, борошном — Гершко Янкельович Ахманицький, Мар’ям Симхівна Білозерська, Бенц Мендельович Пінскер, Сруль Аврамович Половинчик, Іцек Янкельович-Мошкович Кубчинський, Янкель Шимонович Таран, рибою — Аврум-Мойша Михельович Старосельський, сіллю і смолою — Нахман Янкельович Грінберг, Аврум Поляченко, зерном — Бенц Шмульович Кирнос.