Мануфактури тримали Шмуль-Лейзер-Янкель Пейсахович Алой, Йоська Гершкович Білецький, Янкель Гдальович Беззубов, Еля Іцківна, Сруль Мордкович Овруцький, Шифра Бенцович Ром, Дувим-Мошко Мошкович Стадников, Хана Лейбівна Фрадлин. Склади лісу перебували в руках Міхеля Лейбовича Бурмана, Берка Ушеровича Вайля, Шнеєра Берковича Вайнтроба, Хаїма Ашеровича Вайсберга, Мордка Берковича Зельдиса, Нісона Кивовича Кана, Шльоми Дувимовича Пипкина, Іцека Аврамовича Половинчика, Веніаміна Лейбовича П'ятигорського, Соні Рувинської та Мошки Берковича Білозерського [20, с. 101, 102].
Ці люди, з кумедними для нашого вуха іменами, заправляли життям у донедавна козацькому містечку, ігноруючи звичаї цього краю. Кому це могло подобатися? Тим більше що вони сповідували іудаїзм, який всіх нежидів трактував як тварин, яких треба експлуатувати. Про це писав ще наприкінці XIX ст. авторитетний дослідник Лаврентій Похилевич: «…Сильний вплив жидівських талмудичних постанов про експлуатацію жидами всіх не жидів робив перебування в містечках інших людей, крім жидів, вельми незручним» [49, с. 86]. Ця цитата стосується саме трипільських жидів, які зі зрозумілих причин не сповідували український звичай — «торгуй правдою, більше бариша буде». У них був інший принцип: не обважиш — не проживеш, не обдуриш — на душі буде неспокій.
Як оцінював наш народ це плем’я, видно із приказок. «Жид брехнею живе, все з нас тягне», «Жид не сіє і не оре, а обманом жиє», «Жеби Жид був з неба, вірити йому не треба», «Жид як не ошукає, то навет не пообідає», «Жид як не збреше, то удавиться», «Жид, и молячи, вчицця обманювати». Після таких невтішних оцінок йшли висновки: «Жида перехрести, та и голову одотни», «Жида вбий — сорок гріхів з душі» [60, с. 80, 81].
Звичайно, були серед торгівців і кілька українців — Денис Миколаєнко, Максим Петриченко, Андрій Бельдій, Давид Кравченко, Яків Носар, Іван Терпило та Антін Удод. Але більшість українців — історичних володарів цієї землі — потерпали в умовах малоземелля і нестатків, і мусили записуватись на переселення до далекої Тургайської губернії. Царський уряд обіцяв давати великі наділи землі та субсидії на переїзд і облаштування в цьому дикому краї.
Революція 1905 року
І все ж чимало жидів були невдоволені своїм станом, адже царизм утискав і їх, обмежував у правах. Хіба дивуватися, що жидівська молодь брала активну участь у нелегальних революційних рухах. Так, у Трипіллі есерівським осередком керував вихрест Микола Грінберг. Його син Ілля теж вів революційну агітацію, намовляючи людей не шанувати царя та уряд.
Жиди мали рацію, адже їх дискримінували відверто, на законодавчому рівні. Зокрема, діяло положення про межу осілості, тобто іудеїв не допускали на постійне проживання до корінної Росії, зокрема в Москву і Петербург.
У боротьбі проти царської Росії жиди могли б стати нашими союзниками, але у ставленні до українців жидівська буржуазія, в тому числі і дрібна, сама виступала в ролі експлуататора. Водитися з ними українцям не було смислу, тим більше що жиди хотіли керувати революційною роботою, а «малоросів» використовували як виконавців ризикованих завдань. Зокрема, Данило Терпило відповідав у революційному підпіллі за «питання війни» й очолював боївку терористів.
Невдоволена жидівська молодь наближала революцію, від якої, до слова, потерпали її батьки, бо всі революції і повстання супроводжувались погромами. Так було у Трипіллі у 1881–1882 роках, так сталося і в жовтні 1905 року.
Книжки, що Данило Терпило брав у жидівської молоді, були якісь дивні. Їхні автори мали кумедні прізвища — Маркс, Енгельс, Каутський, Сисмонді… Чужою була і їхня мудрість. У тих писаннях, хоч як уважно не читай, нічого не знайдеш про Україну, її поневолення, про необхідність здобуття для українців національної держави. Не розумів Данило, що, гортаючи книги чужинців, обкрадає себе, бо не читає в цей час Тараса Шевченка, Лесю Українку чи Миколу Міхновського. А значно важливіше пізнавати історію і культуру свого народу!
Може, й через ті книжки і став Данило Терпило не на шлях боротьби за політичні права українського народу, а на слизьку стежку боротьби за демократичну Росію, слизьку, як жидівське революційне слово. Що нам, врешті, з того, що Росія буде демократичною, якщо вона далі гнітить Україну?! Та й хіба здатна традиційно самодержавна Росія, з її царем-тираном і дикими холопами замість громадян, стати демократичною?..
1905 року у Трипіллі виник осередок Російської партії соціалістів-революціонерів (есерів) з Іваном Гавришем на чолі. До Трипілля з Києва нелегальну літературу привозили брати — «професори Щербини». Вони збирали прихильників по ярах — у Вовчому, Ромашковому (за Трипіллям). Пароль був такий: «Куди йти?» Відповідь: «На Зелений (участок)». Саме звідси, стверджували родичі Данила Терпила, і пішло його нове ім’я [3].
Оті Щербини й організували в містечку гурток анархістів-комуністів, до нього увійшли Петро Іконников, Іван Гавриш, Іван Безхлібний та Данило Терпило, якого вже тоді, напевно, почали звати Зеленим. Хлопці підкидали селянам і міщанам прокламації російських соціал-демократів: «Єврейський погром у Гомелі», «До рекрутів», «До робітників залізничних майстерень». Звернення «До всіх громадян» закінчувалося так: «Будем смело смотреть революции в глаза, будем приветствовать ея приближение, она несет нам свободу и счастье».
Діяльність революціонерів не залишилась поза увагою «охранки», яка викрила керівний склад організації, зв’язки та паролі. 26 липня 1906 р. жандармський ротмейстер уже доповідав начальнику Київського губернського жандармського управління генерал-майору Леонтьєву: «За агентурними даними, вчитель, який мешкає в містечку Трипілля Київського повіту, Іван Андрійович Гавриш, є членом міської організації партії соціалістів-революціонерів, входить до фракції останньої — селянського союзу. Посилено веде пропаганду серед селян, закликає їх до бунту і аграрних безпорядків, причому має серед них величезний вплив, який матиме згубні наслідки» [20, с. 105].
За доносом трипільського священика Івана Гавриша 1906 року арештували і вислали до Сибіру. Керівництво організацією перебрав на себе Данило Терпило. Та й він потрапив у поле зору жандармів, адже не раз виступав перед селянами проти царя.
Щоб уникнути арешту, Зелений переїхав до Києва. Працювати влаштувався в залізничному депо. «В час перебування у Київі, — розповідав він, — був членом російської партії с.-р., але скоро її залишив через непорозуміння за видавання книжок на українській мові. Після виходу з російської партії я працював в українській с.-р. партії разом з Миколою Залізняком та Максимом Ковалевським. Перший раз був арештований в 1907 році і просидів в тюрмі 3 місяці, другий раз — в 1908 р. за належність до російської партії с.-р. Тоді ж по суду був відправлений, як висланець, у Архангельську губ., де і пробув 3 роки» [69].
На поселенні жив у с. Усть-Цильма, серед народу комі. Так що побував Зелений там, де Макар телят не пас. Отут, мабуть, і зрозумів повною мірою значення цієї української приказки.
Після заслання Данила «побрили в москалі» — забрали на військову службу до 127-го Путивльського полку 32-ї пішої дивізії.
Імперія все робила, щоб перетворити бунтаря в «чєлавєка, полєзного для общєства».
Лютнева революція
1914 року почалася війна. Данило мусив йти на фронт. Та кров козацьку за мачуху-Росію не довелося проливати — служив писарем. Грамотний же був!
Подальшу долю Зеленого визначили його спрага справедливості, хист промовця і гаряча натура. Ці риси засяяли під час революції 1917 року, коли перевагу мали «орателі», як їх тоді називали. Такі люди могли повести за собою юрбу, яка вірила тільки промовцям-солдатам. І матросам. Офіцерів же готові були забити на смерть лише на тій підставі, що вони люди освічені, ще й із чистими, без мозолів руками. Руки без мозолів викликали тоді загальне обурення, мовляв, така людина живе працею інших, смокче кров народну. Скільки людей тоді згинуло, які не мали на долонях мозолів…
1 (14) березня 1917 р. військовий міністр Тимчасового уряду Гучков видав наказ № 1, на підставі якого кожна військова частина Російської армії повинна була вибрати комітет солдатських депутатів, до компетенції яких належало контролювати застосування зброї, звичайно, без порушення військової дисципліни та втручання в компетенцію командного складу. Відповідно до цього наказу члени комітетів мали право безкоштовного проїзду у транспорті та утримання коштом держави в час виконання обов’язків. Цей наказ відіграв у житті Терпила велику роль. Чоловік він був красивий, розумний, справедливий, ще й від царизму постраждав, а політичних каторжан тоді поважали. Промовляти вмів. Тож і обрали його своїм представником солдати.