Раптом він змінився на виду і звернувся до з'їзду «з перепрошенням, що на хвилину мусить перервати дебати». Повернувшись до свого сусіда із президії, Письменний дав йому листа і почав щось шепотіти [23, с. 7].
У цю мить до зали повернувся Петлюра. Він запитав Письменного:
— Що сталося?
Той, ховаючи листа за спину, відповів:
— Нічого не сталося.
— А що ви там ховаєте? — допитувався голова з'їзду. — Дайте-но мені цього листа, хай і я подивлюсь.
І Певний простягнув руку. «З'їзд напружено слідкував за тим, бо всі відчули, що сталося щось виняткове. С. Петлюра, швидко прочитавши листа і звертаючись не то до З'їзду, не то до Президії, сказав: «Чому ж таке стурбування такою дрібницею? Погрожують мене вбити… Ну, що ж, уб'ють. А хіба серед вас мало таких, що можуть мене заступити? Не звертаймо уваги на такі дрібниці». Із тими словами він кинув того анонімного листа до коша. В залі зчинився начебто крик, почулися оклики: «Ганьба! Ганьба! Хай попробують! Ми нестимемо варту біля вас!» [23, с. 7].
Але вистава ще не закінчилась — до зали вкотився Винниченко, ніби ні про що не здогадуючись. Він теж «помітив» неспокій серед делегатів.
— Що сталося? — запитав драматург у Петлюри.
— Хочете знати? Здається, і вам є такий самий лист, як мені.
«Із цими словами він передав В. Винниченкові другий конверт. Винниченко відкрив, нашвидку ознайомився зі змістом листа і запитав: «І що ви зробили?» — «Кинув до коша», — спокійно відповів Петлюра. «То хай і цей іде до компанії», — відповів Винниченко і також кинув листа до коша… Інцидент вичерпано, але він залишив великий слід на всіх учасниках З'їзду і передався пізніш усьому вояцтву. Петлюра вже тоді став легендарним» [23, с. 7].
Ось так інсценізувався культ Петлюри. Хтось дуже хотів поставити на чолі українського війська, яке почало повсюдно творитися явочним порядком, людину цивільну та ще й борця з «мілітаризмом». Режисери були явно не з табору самостійників, бо саме їм, творцям українського війська, таємні постановники «малоросійської мелодрами» протиставляли пацифіста у френчі без погонів. І в кашкеті без кокарди.
Щось подібне писав і журналіст газети «Кіевская мысль». У номері за 22 травня (н. ст.) він сповістив: «Винниченко схвильованим голосом повідомив з'їзд, що він і Петлюра одержали анонімні листи з домаганням узяти назад свої кандидатури (на членів Генерального військового комітету. — Ред.), бо інакше будуть убиті. Ця заява зробила величезне вражіння. З'їзд влаштував Винниченкові й Петлюрі овацію». Багато хто із присутніх кинувся «на сцену цілувати Винниченка й Петлюру» [44, с. 207, 208].
Винниченко заявив, що ці листи напевно є провокацією московських чорносотенців, мовляв, саме вони не хотіли бачити його і Петлюру в керівництві Генерального військового комітету. Та чорносотенці «могли б лише бажати собі», щоб саме ці противники «мілітаризму» очолили рух військових-українців [44, с. 208].
Про тодішні погляди Петлюри на українське військо свідчить його промова на «вічі-концерті» наприкінці липня 1917 року. «До справи організації війська ми підходимо яко демократи, — щиро сказав він. — Ми знаємо, якого лиха може наробити ця сила, коли вона попаде в небезпечні руки. Й тому-то військові делегати (насправді Петлюра, Винниченко і Грушевський. — Ред.) всіма силами запобігали тому, щоб ті люде, котрі хочуть мілітаризму (Міхновський та інші самостійники. — Ред.), не могли мати сили та впливати на неорганізовану масу. Нам треба не постійного війська, але всенароднього озброєння, міліції. Є небезпечний елемент у військовій справі, це — козакофільство… Небезпека тут полягає в тім, що, коли організується буржуазія, військо стане обороняти її інтереси проти інтересів демократії й селянства. Ось чому ті полки «імени гетьмана» можуть мати в собі елемент небезпечності, якщо вони будуть постійні» [44, с. 192].
За кого і за яку лінію голосував під час з'їзду Данило Терпило, кого вітав оплесками, невідомо. Та атмосферу, в якій він формувався, відчути можна…
Відзвітувавши перед українцями своєї частини та оформивши документи, Данило повернувся до Києва, адже 5 червня (ст. ст.) тут мав почати роботу Другий всеукраїнський військовий з'їзд, а трипільця знову обрали делегатом.
Зібрання виявилося багатолюднішим від попереднього: 2308 делегатів репрезентували понад півтора мільйона вояків-українців російської армії. Такого представництва допомогла досягти заборона з'їзду військовим міністром Росії Олександром Керенським. Саме завдяки його наказу, що прийшов до кожної військової частини, навіть у найвіддаленіші кутки Росії, більшість вояків-українців і довідалися про це зібрання. Заборона лише додала завзяття. Обурені несправедливістю, делегати рушили до Києва. Як так, іншим національностям вільно проводили військові з'їзди, а нам не можна?!
З'їзд відбувався «під знаком пафосу боротьби за національне й соціальне визволення українського народу та в атмосфері найбільшої ворожості до Тимчасового російського уряду» [17, с. 157]. Виступи делегатів були радикальніші та конструктивніші, ніж промови автономістської президії. Настрої більшості учасників з'їзду висловив делегат з Одеси поручник Романенко. Він заявив, що за малим винятком всі москалі ставляться вороже до українського народу і його боротьби за свободу.
— Москвини гнобили Україну і хочуть гнобити! — казав він. — Москвини змушували українців кидати рідну землю і тікати світ за очі — на Зелений Клин, у Сибір, в Америку, а самі лізли до нас… Мало не третина населення нашої землі — це тепер чужинці, з яких не менше 80 відсотків москвини… Нащо нам тая автономія? Щоб і далі своє власне жебрати від москвинів? Ми не жебраки, а козацькі сини і хочемо бути господарями, як були предки козацькі, князі київські, хочемо самостійності!
Під схвальні вигуки делегатів поручник Романенко закликав за допомогою зброї завести лад, взявши під варту всіх, хто не хоче нас у нашій хаті.
— Це ж, — закінчив він, — козацька земля, отже, і покажемо всім, що ще не вмерла козацька мати!
Президія ледь вгамувала пристрасті делегатів. Та ненадовго. Невдовзі інший старшина схвильовано сказав, що сподіватися задоволення вимог українців Тимчасовим урядом немає чого.
— Треба домагатися, аби Генеральний військовий комітет видав маніфест до українського народу, в якому би зазначив, що Україна оголошує себе самостійною.
Слова промовця вояки вітали овацією. Розбурхане людське море довго не могло заспокоїтися, виявляючи підтримку ідеї державної самостійності. Таких епізодів на з'їзді було безліч. Автономістам прийшлося несолодко. Але слід віддати їм належне: вони робили все, щоб загасити полум'я національної революції.
З'їзд продовжував закликати Центральну Раду «стати на шлях революційної чинності», припинити будь-які спроби порозумітися з Тимчасовим урядом і самим творити власне життя. Час від часу делегати буквально вибухали люттю до Тимчасового уряду. В таких випадках на сцені з'являвся Симон Петлюра і намагався заспокоїти військових [17, с. 157]. Хоча цілком зрозуміло, що «не може робити революції чи виграти боротьбу той, хто шукає спокою…» [44, с. 257].
Рішучість вояків-українців зростала. Через їхній тиск Центральна Рада мусила піти на поступки і несподівано для себе ухвалила I Універсал. 10 червня (ст. ст.), під час одного із засідань з'їзду, серед глибокої, святочної тиші Володимир Винниченко зачитав його:
— Хай буде Україна вільною… Однині самі будемо творити наше життя… Народе український! У твоїх руках доля твоя!
Всі встали, бо зрозуміли I Універсал як проголошення самостійності України. Коли пролунали слова «однині самі будемо творити наше життя», люди просто очманіли від щастя. Один із членів президії, Ілько Гаврилюк, не витримавши переживань, упав біля столу на коліна і ридав в істериці. Його вивели за лаштунки. Істерика вразила багатьох делегатів: один за одним їх, часто кремезних чоловіків, виводили із зали. Очевидно, вперше в житті вони «не тільки пізнали, що таке істерика, але й почули це слово», — згадував пізніше учасник з'їзду Володимир Кедровський [44, с. 274, 275].