Трипільці були глибоко ображені. Недовіра до них з боку Петлюри, якого вони піднесли чи не на найвищу сходинку влади, та загравання уряду УНР з «буржуазною Антантою» викликали розчарування. Тим часом у міністерських кабінетах і урядових департаментах почалося щось неймовірне. З них викидалися всі, хто не був соціалістом. Ну що з того, що ти фахівець?! От якби ти був соціалістом… А так — вали звідси!
Свідки подій оцінювали урядову діяльність як безладну, хаотичну, навіть божевільну. Ось що у грудні 1918 р. нотував у щоденнику Дмитро Донцов: «В колах Директорії — безлад і прострація… В Директорії якесь божевілля… На міністрів призначено хлопчаків… Директорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають з посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське мавпування большевизму» [21, с. 124, 125].
Про хаос, який ширила Директорія, писав і командир корпусу Січових стрільців Євген Коновалець. «Тверджу, — зазначав він, — що ні Винниченко, ні Директорія в цілості не мали ясної політичної лінії та що довкола Директорії панував такий самий хаос політичної думки, як і всередині її» [35, с. 312]. Вже в ті дні Коновалець заявив Винниченкові, що політика Директорії «веде Україну до катастрофи» [35, с. 313].
Отакі були керівники! Покерували кілька днів, і всім стало ясно, що Україна летить у прірву! Гетьманові державу будувати не дали, а самі виявилися неспроможними навіть зберегти те, що він створив і налагодив.
Це розуміли й деякі урядовці, тому прагнули якомога швидше використати ситуацію, щоб збагатитися. Міністр фінансів нового республіканського уряду Борис Мартос звернувся із проханням до полковника Коновальця надати в його розпорядження кілька відділів Січових стрільців, щоб реквізувати золото в київських ювелірів і торговців. Мартос діяв за принципом тодішніх київських грабіжників: «Тепер усі за республіку! Вивертай кишені!» Євген Коновалець оцінював злодійську діяльність Мартоса як одну з «найсумніших сторінок» Української революції, вважав його «головним винуватцем катастрофи державного будівництва України в 1919 році» [35, с. 314, 331].
Безладдя, котре сунуло з верхів, дійшло і до казарм. Дисципліна армії впала. Євген Коновалець, якого Петлюра призначив комендантом Києва, сказав, що за військо УНР не ручається. «Зробила тяжке вражіння ця заява», — зазначав Донцов [21, с. 124, 125].
Почалися конфлікти і між військовими. Зелений і його товариші були невдоволені, що Головний отаман не дозволив Дніпровській дивізії, яка першою увійшла до Києва, «обсадити» столицю, а комендантом Києва поставив немісцеву людину, вихідця з Австро-Угорщини Євгена Коновальця, та ще й надав йому ледь чи не диктаторських повноважень. Не подобалося також, що правою рукою Коновальця (начальником Політичного відділу штабу Осадного корпусу) став сотник Юліан Чайківський, «чоловік трохи нечесний» [58, с. 24]. Цей Чайківський «уславився» безпідставними арештами, реквізиціями, розстрілами. Чи не в них потім звинуватили зеленівців?
Трипільці ставилися до січових стрільців як до чужаків, які пришли з Австро-Угорщини «в наш Київ» та ще й командують, не знаючи «душі і психології українського Наддніпрянського селянства» [58, с. 24]. Січові стрільці ж звинувачували зеленівців у більшовизмі. Коновалець доповідав Петлюрі, що зеленівці — елемент свавільний, схильний до погромів, ті ж казали, що «всьому виною Коновалець, то він все наплутав та набрехав, а через нього й незлагода була» [67, с. 393].
Коновалець наказав Дніпровській дивізії вийти з центральних районів столиці на околицю — до Святошина. Може, й неохоче, але наказ цей Зелений виконав. Тоді Петлюра видав інший наказ, який багато хто сприйняв як провокаційний: вирушати Дніпровській дивізії в Галичину воювати проти поляків, до яких трипільцям не було ніякого діла. Петлюра забув, що Дніпровська дивізія формувалася за територіальним принципом, а такі частини не мають бажання віддалятися від своїх домівок, які мусять захистити від насильників. До того ж зеленівці були добровольчою частиною, пішли воювати за Україну не із примусу, а з доброї волі, внутрішньої потреби. Серед них не всі були військовозобов'язані, значна частина вояків виявилася непризовного віку — або старшого віку люди, або юні. З добровольцями не варто говорити мовою ультиматумів, до них потрібен інший підхід. Добровольці наказ виконують не тому, що до цього їх примушує закон, а тому, що віддає його авторитетна людина, яка ще й пояснила рацію і потребу виконати розпорядження.
Чому б Головному отаманові не послати до Галичини Січових стрільців? Нехай би боронили своїх батьків і матерів. Стрільці цей наказ охоче б виконали… Але ні, треба все зробити навпаки. Звичайно, справа вояків слухати команди, але коли накази нерозумні, то й авторитет командира нетривкий.
Треба звернути увагу на те, що Петлюра наказав їхати в Галичину напередодні Різдва, коли настрій у повстанців був святковий, ніяк не войовничий — перемогу над гетьманом вони здобули, час і куті з'їсти в родинному колі. Традиція така тоді була — збиратися на Різдво всією родиною…
Відпустивши старших, багатодітних, хворих та поранених до родин святкувати Різдво, Зелений, не бажаючи вступати у відкритий конфлікт із Петлюрою, на чолі 1-го Дніпровського «кадрового» полку з тяжким серцем виїхав до Галичини. Цікаво було б довідатися, як спорядив Петлюра експедицію трипільців, чи дав їм польові кухні, дрова, амуніцію, чи забезпечив лазаретом і таке інше. Чи, може, сиділи хлопці холодні й голодні у промерзлих «теплушках», сумуючи, що їдуть невідомо куди і невідомо якого біса…
«Що було на душі у Зеленого по дорозі до Галичини, не знаю, — писав Марко Шляховий, — але той ентузіазм, який в його був, ідучи на Київ… вже зник… він уже не міг… так весело балакати зі своїм товариством, як він балакав і шуткував раніш, а через те і в козацтва… руки теж опустились. Інтелігентної сили в його тоді було дуже замало… а та частина козацтва, яка вже була в Галичині в часи Австрійської війни, представила собі картину колишню і засумувала, а та частина козацтва, яка зовсім не воювала і в далеку подорож з дому не ходила, затоскувала по домівці, а ще гірше по куті, бо це якраз було тоді, коли в українських селах дуже солодку кутю їдять. Все це вищезазначене зробило дивізію отамана Зеленого не зовсім боєздатною. Без всяких санкцій вищої військової влади, вже з-під Львова, сів [Зелений] у ті ж самі вагони і, неначе прокравшийся злодій, трохи вже з большовицьким нахилом у душі, як сам, так і все козацтво, вирушив до своєї столиці — м. Трипілля. Командування же отамана Коновальця цим «анархистичним» виступом Зеленого було страшенно обурене, а тут вдобавок ще й на Київському фронті проти большовиків справа теж була не гаразд» [58, с. 24]. До слова, червоним москалям Головний отаман війни не спішив оголошувати, хоч про це просив весь час командувач Лівобережного фронту Петро Болбочан, який мусив відступати, оскільки не було наказу застосувати зброю. Мабуть, Головний отаман сподівався на переговорах переконати «єдинокровних братів» отямитися і не грабувати України…
Петлюрі не сподобалося, що Зелений повернувся з Галичини. Відповідь його була дуже сердита: «Позаяк Окрема Дніпровська дівізія в більшости розбіглась і відмовилась їхати на Галицький фронт, наказую: Дівізію лічити розформованою, за винятком першого Дніпровського полку, Гарматної бригади та Червоного кінного куріня. Цім частинам існувати під назвою: Дніпровський окремий полк, Дніпровська окрема гарматна бригада, Червоний Дніпровський курінь. Полк та гарматну бригаду лічити в складі військ Галичини, Червоний Дніпровський курінь приєднується до Осадного Корпусу.
Гроші і все майно по описам передати Осадному Корпусу, котрому негайно вислати охорону всього цього майна.
З решти людей дівізії сформувати сводний курінь під керуванням Військового старшини Леонтовича, котрому поступить в роспорядження Командіра Осадного Корпусу.
Командіру Осадного Корпусу призначити слідство для вияснення причин розпаду дивізії й притягнення до судової відповідальності винних.
Начальнику дівізії отаману Зеленому і його помішнику отаману Данченко здати всю відчітність і майно Командіру Осадного Корпусу і знаходиться при штабі цього корпусу до скінчення здачи і слідства.