— Приймаю накази, — відповів «Розвідник», який не зрозумів останньої фрази Аліка.
Алік кивнув.
— Покажи мені штурвал і екран головного позитрономета.
— Це наказ?
— Наказ.
— Наказ прийнято, — підтвердив «Ропер». — Пройдіть на середину.
— Ясно, — відповів Алік.
В залі, що був прицільною кабіною протиметеорної батареї «Розвідника», знаходилися три екрани і три пульти для бортових артилеристів.
— Це не педагогічно, — удавано гнівався Алік. — Спочатку мені забороняли бавитися настільним атомним реактором, а зараз раптом дають у повне розпорядження найпотужніший позитрономет.
Робік пирснув сміхом, але враз посерйознів.
— Ти, Аліку, здається, блазнюєш, — мовив він суворо.
— Ніяких «здається», — зітхнув Алік. — Якраз блазнюю.
— Чому?
Алік якось безпорадно глянув на Робіка.
— Тому що, — сказав Алік, — тому що, мій любий Робіку, мені трохи страшно. Розумієш?
— Не зовсім, — щиро зізнався Робік.
Алік усміхнувся і сів за середній пульт. Зразу ж перед ним засвітився великий, круглий екран.
— То це ж вона, — прошепотів Алік.
— Хто?
— Чорна Ріка.
— П'ятдесят хвилин, — повідомив «Розвідник».
Алік показав Робіку на маленьку й імлисту, але досить виразну смугу Чорної Ріки, що з'явилася в глибині екрана.
Якусь мить вони мовчки дивилися на ту далеку темну смугу.
— «Розвіднику»! — наказав Алік.
— Слухаю!
— Мені потрібен пробний постріл.
— Наказ прийнято.
На екрані з'явився світлий кружечок ручного прицілу. Було, звичайно, ще далеченько до Ріки. Проте Алік вибрав собі для проби невелике скупчення цяток на її силуеті.
Хотів переконатися, як швидко пощастить навести на ціль кружечок прицілу. І раптом переможно усміхнувся. Вистачило непомітного руху, навіть не долонею, а двома пальцями, і світлий кружечок слухняно накрив обраний згусток Чорної Ріки.
— Чудово! — вигукнув Робік. Алік натиснув педаль.
На екрані майнув яскравий спалах — швидше, ніж на Землі падає зірка.
Алік склав губи, хотів на радощах засвистіти — він згадав нарешті мелодію забутої, але дуже симпатичної пісеньки. Проте не встиг цього зробити.
Робік раптом здригнувся всім тілом — так ніби відчув якусь несподівану образу чи навіть загрозу.
— Що сталося? — запитав Алік.
— Не знаю.
— Чому ж…
— Стривай, — нетерпляче перебив його Робік, напружено прислухаючись до чогось. До чого?
«А хіба людина може це знати?» — заздро подумав Алік.
Хіба можна взагалі порівняти гостроту почуттів людини і середнього робота, не кажучи вже про сатурнійських охоронців? Взяти хоча б слух: роботи чують ультразвуки, радіо- і телехвилі, і ще десятки тисяч інших хвиль. Алік завжди твердив, що роботи тільки тому не вмирають, сміючися з людської безпорадності, що від природи мають лагідний характер. Тому зараз він тихо й слухняно чекав Робікових пояснень. Слухняно, але нетерпляче. Навіть для такого дня, як сьогодні, це було незвично: робот занепокоївся!
Однак Робік і не збирався пояснювати, що його занепокоїло.
«Він, мов пес, що зачув змію», — подумав Алік. Дінго його бабусі з Делі не терпів навіть вужів. Робік тільки попросив:
— Зачекай на мене тут.
— Що? — здивувався Алік.
— Я зараз повернуся, — сказав Робік і став на стрічку транспортера з написом: «Поверхня».
Транспортер відразу ж рушив, і стіна безшумно стулилася за ним, як тінь.
Алік стурбовано похитав головою.
— Якісь неспокійні ці канікули, — повідомив він екрану. Хотів ще жартувати, але чогось не виходило.
— Якщо так і далі піде, — сказав він голосно, — то нам, очевидно, продовжать канікули. Тут від нудьги помреш.
Але до смерті від нудьги було так далеко, що Алік вибухнув сміхом. А потім згадав «сміх захриплої зозулі» й зареготав, аж сльози виступили на очах.
Тоді раптом замовк. Почувся голос «Розвідника», в якому бринів страх чи, може, навіть розпач.
— Увага! — закричав «Розвідник». — Увага…
Друге «увага» перетворилося на огидне, безпомічне белькотіння.
— Що? — запитав Алік.
Ніхто не відповів. Тільки ще раз божевільний голос пробелькотів своє «увааа…», а потім настала жахлива тиша.
Алік устав. Оглянувся довкола.
— Я сплю, — мовив він. — Аліку, прокинься!
Тиша.
У глибині екрана, поволі й безмовно, росла, наближалася смуга Чорної Ріки.
Але не те було найгірше. Почало відбуватися «щось». І те «щось», очевидно, відбувалося далі. І відбувалося тепер уже в цілковитій тиші, яку не можна було ні зрозуміти, ані стерпіти.