— Іоне, що з тобою? — крикнула Алька, помітивши, що хлопець похитнувся.
Він упав би, якби Алька не підтримала його. Іонова ліва долоня почорніла від закипілої крові та опіків.
— «Розвіднику», лікаря! — повторив Алік.
— Наказ прийнято.
З третього входу, який використовувався головним чином для перевезення механізмів, безшумно висунувся великий білий куб Механолікаря.
— Болить? — спитала Алька. — Що сталося, Іоне?
Іон підійшов до Механолікаря, всунув у отвір апарата поранену долоню — і вже за хвильку усміхнувся.
— Ух, — полегшено зітхнув він, — перестало нарешті боліти.
Потім сором'язливо усміхнувся.
— Довелося підкласти руку під стрічку транспортера. Мусив це зробити. Якби рука не заболіла по-справжньому, я нізащо не крикнув би так, і Робік не вибіг би звідси. Хтозна, вдалося б нам тоді захопити Зал чи ні.
— Дякую, — сказав Механолікар.
Іон витяг руку з апарата і здивовано глянув на неї.
Вперше в житті його лікував Механолікар. Це ж чудово! Біль відразу вгамувався, рани загоїлися, вся долоня покрилася плівкою штучної захисної тканини, ніби найтоншою рукавичкою.
— Дякую, — сказав Іон, і Механолікар безшумно щез у третьому вході.
— Коли ти все зрозумів? — запитала Алька брата. Алік на мить задумався.
— Тоді, — відповів він, — коли згадав, як Робік сказав на прощання: «Поки я з вами…»
— І ми теж, — здивувалася Алька.
Іон взяв їх під руки.
— Прошу вас! Постарайтеся його зрозуміти, — благально усміхнувся він. — Адже роботи-охоронці насамперед повинні охороняти людину від небезпеки. Робіку доручили піклуватися про нас. Він не хотів, щоб ми наражалися на небезпеку.
— Але ж, Іоне, — усміхнувся Алік. — Ми все розуміємо. Нам дали небезпечне завдання. Не можна вимагати від роботів, щоб вони думали так, як ми. І добре, що вони так не думають.
Алька трохи легковажно знизала плечима.
— Любий Іоне! — мовила вона. — Найлогічніший людський розум ні в чому не звинуватив би Робіка. Бо який конструктор міг передбачити всю цю безглузду ситуацію? Повинні ж, зрештою, траплятися такі випадки, коли ми, люди, ще були б потрібні?
— П'ятнадцять хвилин, — нагадав «Розвідник».
— Досить гадати, — сказав Іон. — Роз'їжджаймося по своїх постах.
— У мене пропозиція, — мовила Алька.
— Яка?
— Через хвилину після нашого старту повернути Робікові його повноваження. Коли ми перебуватимемо поза «Розвідником», Робік думатиме тільки про те, як допомогти нам повернутися. Гадаю, що моя пропозиція цілком логічна, — скромно закінчила вона.
— Я згоден, — сказав Алік.
— Я теж, — кивнув Іон, вдячно дивлячись на Альку.
Алік радісно потер руки.
— Чудово, — сказав він. — Не буду сам. А взагалі…
— А взагалі… вже досить! — перебив його Іон. — По місцях!
— Знаєте що? — згадав Алік. — Я недавно бачив кілька відеофільмів варварських часів. Замість того, щоб побажати успіху, люди казали: «Ні пуху ні пера!». Отож: ні пуху ні пера! — вигукнув він, стрибаючи на стрічку транспортера, який тієї ж миті виніс його із Залу.
— Він дуже несерйозний, — зітхнула Алька.
— А я дуже люблю його, — зізнався Іон.
Алька несподівано усміхнулася легкою, лагідною усмішкою:
— А я ще дужче.
До старту бойового космольота «Розвідника» зосталося шістдесят секунд.
— Одна хвилина, — нагадав «Розвідник». І почав відлічувати секунди:
— П'ятдесят дев'ять, п'ятдесят вісім, п'ятдесят сім…
Алька з Іоном уже сиділи на своїх місцях. Іон за пультом пілота, Алька — за пультом стрільця.
Щойно «Розвідник» виклав план дій, перелік координат і часових даних. Автомати космольота знали все це давно. Проте існувала й така можливість, що Чорна Ріка порушить нормальну роботу автоматів, заблокує їхні радіо- і радарні щупальця. Тому Іон з Алькою вивчили основні дані напам'ять. Тоді пошепки перевірили одне одного.
Щойно Алік передав їм останній привіт перед стартом. Вони почули його тихий голос:
— Сестричко! Іоне, приятелю милий! Тримайтеся. І взагалі…
Це «взагалі» прозвучало так, що… Але не варто про це.
Хто любить привселюдно виказувати свої почуття?
— Тридцять один, тридцять, двадцять дев'ять, — рахував «Розвідник».
А на екранах перед ними летіло в безмовну порожнечу космосу громаддя Чорної Ріки. «Розвідник» мчав паралельно і трохи вище неї, ніби птах над кам'яною лавиною.
А через тридцять, двадцять дев'ять, двадцять вісім, двадцять сім секунд в цей потік величезних кам'яних брил, що летіли крізь Всесвіт, повинен був увійти бойовий космоліт «Ропера».