— Отже, — сказав Робік, — я чекаю.
— Увага, — пролунав голос «Розвідника», — за сім хвилин розпочинаємо бойові дії.
На батареї настала тиша.
— Чому «Альфа» і «Бета» весь час мовчать? — запитала Алька.
— Не знаю, — відповів Іон.
— Адже ми недалеко від них.
Іон глянув на контрольну дошку автопілота. Серед сотень цифрових і літерних даних виділялися цифри, що горіли червоним світлом.
Іон весело усміхнувся: вони справді недалеко від «Альфи» і «Бети». Все йшло настільки добре й просто, що Іонові аж не хотілося вірити. А може, той випадок із Робіком їм тільки приснився?
— Якби не це скупчення метеорів перед нами, — сказав він, — ми були б уже коло них.
— Чого ж вони мовчать? — запитала Алька.
— Може, аварія зв'язку, — роздумував уголос Іон.
— Яка?
Іон не відповів з тієї простої причини, що йому нічого було відповісти. За хвилину Алька знову порушила мовчанку:
— Іоне!
— Що?
— Ти певен, що вони… живі?
— Звісно! — вигукнув він так переконано, що сам здивувався.
— Дуже добре, — сказала Алька. — Проте дивно, що вони так уперто мовчать.
Іон знизав плечима.
— А мене сьогодні вже ніщо не дивує, — відказав він трохи дратівливо. І це його роздратування розізлило Альку.
— Ти поводишся нестерпно, — мовила вона. — Якби я могла, то встала б і вийшла звідси. Тільки не говори: «Іди, будь ласка!» Я вже оцінила твої дотепи. І те, що ти прихильний до мене, аж ніяк не виправдовує тебе в моїх очах.
— Що таке? — запитав він безпорадно.
— Те, що ти прихильний до мене, аж ніяк не виправдовує тебе, — повторила вона. — І взагалі мені здається, — додала оксамитним голосом, — що сьогоднішні події погано вплинули на твій слух. А ти як вважаєш?
Іон не відповів. Він стримувався, щоб не засміятися. Боявся, що цим ще дужче розізлить Альку.
Запала глибока мовчанка. На контрольній дошці повільно змінювали одна одну цифри. Найважливіша з них — червона — повільно сповзала до двадцяти семи тисяч.
Автопілот обережно шукав дорогу серед брил Чорної Ріки. Він вів щонайшвидший космоліт так повільно, як не літають навіть малюки в дитячих школах на екзаменах з малого пілотажу.
Алька непевно кашлянула. Іон удав, що не чув.
Тоді вона спитала невинним голосочком:
— Гніваєшся?
— Ні.
— Чого ж ти… мовчиш?
— Думаю.
— Про що?
Іон помовчав.
— Чому, власне, ти мені так подобаєшся.
— Ну і що? — ніби байдуже запитала Алька.
— А це й для мене самого справжня загадка! — відповів Іон з несподіваною злістю — несподіваною тільки для нього.
Алька ж, наче заздалегідь передбачила цей вибух, тихенько засміялася. Іон почув її сміх майже біля свого вуха: як подих, легкий, трохи злостивий і дуже радісний.
Потім вона сказала:
— Я теж маю свою загадку.
— Яку? — запитав Іон, відчуваючи, яке безглузде це запитання.
— Чому, — відповіла вона тим самим невинно-оксамитним голоском, — чому, власне, ти мені так подобаєшся?
Втретє Іон не знайшов слів. Забракло дотепності на розумну відповідь. І Алька залюбки доконала його:
— Чому ж ти мовчиш?
Іон врешті знайшов відповідь. І непогану відповідь — в міру єхидну і в міру ніжну. Але що це була за відповідь, він потім ніяк не міг згадати, тому що коли відкрив рот, уже не вистачило часу навіть для цих кількох слів.
— Готовий! — пролунав голос «Розвідника».
Секундою пізніше, як стих останній звук цього слова, секундою пізніше з точністю до однієї тисячної, перший стовп сліпучо-білого вогню вдарив у Чорну Ріку.
Головний метальник «Розвідника» був зброєю надзвичайної потужності. Автомат-стрілець вибрав для першого залпу величезну брилу діаметром не менше десяти кілометрів. І ось удар білого вогню — ні, не розжарив брилу, не спалив, не спопелив: вона просто… щезла. Наче й не було її.
За першим ударом — другий, третій, четвертий… десятий…
Автомат-стрілець отримав завдання — випалити в ріці прохід шириною двісті, висотою п'ятдесят, довжиною близько п'ятисот кілометрів. Тому кожного метеора, що з'являвся в цьому тунелі, зразу ж наздоганяв удар позитронного «дрюка» автомата-стрільця.
Алік упивався картиною бою на екрані. Це було так цікаво! Але водночас він відчував, як у нього росте гнів.
Перед ним був ворог, противник — смертоносні, неприборкані сили природи.
Кажуть, ніби в найчорніші часи історії, в період варварства люди ворогували між собою. Навіть убивали один одного. Важко повірити в таке жорстоке безглуздя, але історики стверджують, що так було насправді. І все-таки це неможливо зрозуміти. Бо хто може бути справжнім ворогом людини? Відомо: ураган, який слід приборкати; метеорний потік, який треба знищити; скельні пастки на Юпітері; люті морози на Нептуні; піщані бурі на Марсі — ось справжні вороги.