Долорес посміхнулася глузливо й тепло.
— Поміркуйте, хлопці, — мовила вона. — Адже так хотів учинити робот. І вони самі не дозволили йому цього.
— Вони ще діти, — буркнув Назим.
— Ні! — вигукнула Долорес. — Це вже мислячі люди. Ось уже кілька років мислячі люди. Мало?
— Ні.
— Ви гадаєте, — вела далі Долорес, — вони б нам простили, якби ми врятували тільки їх?
— Мабуть, ні.
— Мабуть?
— Напевне ні.
Це останнє «ні» Майк і Назим промовили одночасно.
Майк глянув стомленими очима на Долорес і сказав:
— Дякую тобі.
Долорес провела рукою по його сивій гриві. «Збільшилося в тебе сивини за сьогодні», — подумала вона.
— Але… — почав Назим. — Я не можу не думати про це…
— Досить! — перебила Долорес. — Ти… найвідважніший! Чого ти боїшся за них? Вони ж тебе не просили про це?
Майк звернувся до Супера:
— Скажи, Супере: вони не бояться?
Всі екрани, таблиці й годинники Супера яскраво загорілися. Супер — це трильйон одночасних логічних комбінацій. А зараз він промовчав цілих сім — довгих, як вічність, — секунд.
Нарешті відповів засмучено:
— Супер не знає.
Долорес пирснула сміхом. Ну, що за жарти питати Супера, коли він, бідний, не має ніяких конкретних даних! їй стало жаль Супера.
— А що ти припускаєш, Супере? — запитала вона.
Найкращий електронний мозок сонячної системи, який останнім часом обслуговував Базу й Десяту Тисячу, цього разу пожвавішав. Він відповів одразу ж.
— Супер припускає, — озвався його мудрий голос, — що вони можуть, але не повинні.
Після цих слів задоволеного (відповів усе-таки!) Супера, Долорес, Майк і Назим вибухнули — вперше за сьогодні — веселим сміхом.
Вони сміялися, дарма, що нічого ще не було відомо, нічого не вияснено. В їхньому сміхові бриніла надія, хоча вони здогадувалися: саме зараз операція проти Чорної Ріки входила у свою найтяжчу стадію.
Про те, що від вогню позитрономета немає захисту, перший згадав Алік. Він згадав про це раніше, ніж сестра й Іон, бо «Розвідник» раніше, ніж КБ-803, відкрив вогонь. І ця думка була страшніша за всі переживання цього лихого дня.
До того ж Алік ще ніколи в житті не почував себе таким страшенно самотнім, як цієї хвилини. Звісно, про його — і свою — безпеку дбав повсякчас «Розвідник», але не про це тепер мова. Хоча б яка людина була поруч, тямуща й приязна… Або навіть щось подібне до людини — Робік, наприклад. Проте Робік, звісно, не зрозумів би, про що йдеться. Він, напевне, запитав би своїм ввічливим голосом: «Чого ти боїшся, коли тобі не загрожує небезпека?». Щонайбільше, коли б Алік обурився, він би вибачився і намагався б пояснити, що він — на жаль! — не людина і тому перед емоційними конфліктами зовсім безпорадний. І все ж навіть така розмова дала б йому зараз бажану розраду.
Алік хотів забутися. Він ловив у кружечки прицілів все нові й нові брили, що наближалися до «Розвідника». Натискав вогневі педалі метальників. Нищив нескінченні хвилі й гребені Чорної Ріки. І вперто намагався не думати. Взагалі не думати. А хіба можна хоча б подумати про те, що не треба думати? Адже сама думка про недумання є, власне, думка!
— Не будь дурнем! — сердито накинувся він сам на себе.
— Вибач, але не розумію, командире, — відгукнувся ввічливий голос «Розвідника».
— Замовкни! — крикнув Алік, зовсім вибитий з рівноваги цим несподіваним втручанням «Розвідника».
— Наказ прийнято! — прошепотів «Ропер».
Аліку зробилося соромно. Навіть не тому, що все тут, крім його власних думок, записувалося і потім ставало відоме всьому світу.
Йому було соромно перед самим собою.
— Скасовую наказ, — мовив він. — І перепрошую.
— Прийнято. Будь ласка.
Алік замовк, бо до «Розвідника» наближалася нова густа хвиля дрібних, як град, метеорів. Через секунду озвався:
— «Розвіднику»?
— Слухаю, командире.
— Коли ми виходимо до того району Ріки, де повинні перебувати «Альфа» і «Бета»?
«Розвідник» відповів, не замислюючись:
— Через двадцять хвилин.
— Уже?! — з жахом прошепотів Алік.
— Через одинадцять хвилин п'ятдесят дев'ять секунд… п'ятдесят вісім секунд, — «Розвідник» почав відлічувати час.
Спершу Алік хотів наказати йому замовкнути, але якось враз заспокоївся. Це саме те, чого йому бракувало. Хай говорить!
— «Розвіднику»! Безперервно повідомляти час! — наказав він.
— Прийнято, — відповів «Розвідник». — П'ятдесят п'ять, п'ятдесят чотири, п'ятдесят три…
Алік, усміхаючись і примруживши очі, накрив кружечком прицілу нове скупчення метеорів, що летіли просто на «Розвідника», і натиснув педаль.