Прихованих сил, підняття покоління,
Покою, що рух у собі зберігає,
Природи, що коло життя обертає.
І, може, зернина – то сонця краплина,
Що впала у землю, щоб зросла рослина.
Нас Час перегортає, як листи
Нас Час перегортає, як листи
В прихованості горнього сумління.
Струмлять пісні-молитви та пости
Крізь вічне розпорошене горіння.
Один одного не повторить шлях,
У кожного свої відроблені уроки…
Мандруємо при Світлі у пітьмах,
Навпомацки плетемо дії – кроки.
І, серед того плетива подій,
То здалеку, то майже зовсім поруч,
То майже ворог, а то майже свій,
Праворуч, поряд, супротив, ліворуч…
Мерехтимо холодним і палким,
Палає у безмежнім Світі ватра,
Кружляємо… і не відомо ким
Одне одному будемо ми завтра.
Зернина – паростки приховані життя
Зернина – паростки приховані життя,
Майбутнє листя й сьогодення днина,
І сонце золотаве, й майбуття,
І рух, і нерухомість – все зернина.
У Левовому місці – місті Львові
У Левовому місці – місті Львові
Всі Леви мають бути гонорові,
Бо Лев тут перший владу перейняв
І в пам‘яті свій лик закарбував.
І, де не підеш у старому Львові,
Усюди Леви – з гіпсу, мармурові,
Із каменю, із вапняку, з металу…
Он Лев крилатий ходить по порталу…
Он Леви вхід до вежі стережуть…
А ми живі – із плоті та із крові
Тож будьмо двічі, тричі… гонорові
У місті Лева. Леви тут живуть,
І нам своє життя передають,
І вулицями Левів дух витає
На творчі справи Левів надихає.
Ще й віхола розкидує снігами
Ще й віхола розкидує снігами,
Та впевнено тримає гору день.
І чути вже: п‘янкими голосами,
Птахи весняних пробують пісень.
Не маємо себе ми за природу
І зиму не марнуємо у сні,
Але чомусь і ми жіночу вроду
Частіше признаємо навесні.
Розм‘якшують нам душу сентименти,
Чи може сонця жар бентежить кров?
Вигадуємо раптом компліменти…
Пригадуємо знову про любов…
В нас знову слів і почуттів багато…
І дотиків вирують в нас пісні…
І як би хтось не вигадав це свято,
Я б сам його придумав навесні.
Господи! Всевишній!
Господи! Всевишній!
Все у Твоїй волі.
Поможи нам, Господи,
Дай нам щастя й долі.
Дай земне земному,
Дай нам всім Буття,
Жадібному й злому –
Милість каяття,
Лагідному – ласки,
Добрим – доброти,
Казкарю дай казки
Про усі Світи.
Відверни напасті,
Володар всього.
Дай простому щастя,
Пожалій й його.
Хто ж нас пожаліє,
Боже, як не ТИ,
Хто нам Шлях відкриє
В мрію доброти.
Бог води Відокремив від земель!
Бог води Відокремив від земель!
А ми гноївку в них скидаємо з осель,
Каналізацію, заводів брудні стоки…
Винищуємо дивні животоки.
Бог землю Уквітчав, створив на ній сади!
Ми ж не цінуємо трудів Його плоди,
Рубаємо ліси, витоптуємо квіти,
І нищимо сади, як нерозумні діти.
Бог Землю Заселив, щоби була жива,
На ній нема Його створінням ліку.
Бог Дав свободу волі чоловіку
І людству Дав у заповідь слова:
Шануй Життя! Не вбий! Не укради!
А ми Життя крадемо у Води,
У Лісу і у всіх істот Землі,
Хоч розуміємо, що гинемо самі,
Що ми не володіємо Землею,
Руйнуючи її – загинемо із нею.
І все, що ми робили «як прийдеться»,
Великим лихом з часом обернеться.
Ми просимо, щоб Бог нам Дав Спасіння,
Так треба ж берегти і нам Його Творіння,
Зусилля об‘єднаємо і може,
Господь нам в добрій справі допоможе.
Коли спустілі вже сади
Коли спустілі вже сади
Вітри північні колисають,
І передчасні холоди
Тривожним сумом огортають,
І, з насуваннями пітьми,
Природи стишуються звуки,
Цінуємо все більше ми
Чутливі, теплі, добрі руки,
Нас гріють очі та серця
І зорі, що так ясно сяють,
Немов би знову обіцяють
Ту казку – де нема кінця.
Ні жахливих заграв, ані криків нема
Ні жахливих заграв, ані криків нема.
Так просто, крізь наше буденне сприймання,
Нас просочує крадькома
Вибуху завтрашнього страждання.
Сторожко, щоб монстрами не стали діти,
Щоб в тілі лускатім їм не скиглити,
Не допускайте Землю труїти,
Бо легше втримати, ніж відтворити.
Щоб день не став подібний до ночі,
Боріться за кожен шабель природи:
Рослини, тварини, повітря, води…
Як завтра ми дітям подивимось в очі?
Птах перетнув мій шлях. І я відчув
[Переклад: Журнал “Tht Baltic Sea Progect”,
News Letter No.2 1995, S-15, Anonimus poet
at the Meri-Pori camp. За підстрочником Андрія Турчина]
Птах перетнув мій шлях. І я відчув:
Цей день незвиклий, не такий як інші.
Птахи летіли в обрій, наче вірші,
Я рахував їх, я про все забув.
Кружляли чайки просто наді мною.
Їх дзьоби червоніли наче маки…
Я рахував ті незчисленні знаки,
Що перламутрово світили білизною.
Наповнювали пляж по птиці птиця:
Поганки, лебеді, качки, лисухи…
Здавалось навіть моря згасли звуки
І ця екскурсія ніколи не скінчиться.
Я рахував. Я весь був у роботі.
Я розчленовував незнаних птахів килим.
Я рахував і думав: нам, безкрилим,
Скажіть, як там – у вільному польоті.
Різноманіття – то сама природа.
Біолог-початківець, що ще треба?
Незайманих води, землі та неба…
Це – вибір мій! Моя винагорода!
Все мине. Час знову обертає
Все мине. Час знову обертає
Коло мрій вздовж колеса буття.
Повертає все, та не вертає
Віри у безхмарне майбуття.
Серце з часом ніби кам‘яніє.
Хоч до інших досить в нім жалю,
Та, чим далі, більше розуміє
Безпорадність приступну свою.
Ось і все. Я всім усе пробачу.
Це дрібниці. Це усе мине…
Я, очами, вже давно не плачу,
Тільки не розпитуйте мене.
Господи! Живу я, гріх жалітись
Господи! Живу я, гріх жалітись:
Є робота, дах над головою,
Тілу є до кого притулитись
І Душі нема іще спокою.
Господи! Пробач, що серце прагне
Віднайти і для Душі розради:
Висловитись… висловитись тягне.
Я не прагну грошей, чи посади -
– Розуміння… і бажання чути…
Адже я для чогось ще жива?
Господи! Невже не може бути,