Стривай. Я зрозумів! Зрозумів! Ні Зернина і ні я, а Сонце, Сонце! Сонце! То воно, через нас, втілює життя на Землі. Ми – не різне. Ми – те саме: і Зернина, з якої виріс я сам і ті Зерна, що їх я проростив у собі. Наше буття безперервне. Прощавай, моє старе стебло. Ти добре прислужилося мені, але створене з цеглинок землі, знову повернешся у землю, а я потягнуся назустріч Сонцю в тисячах нових колосків.
І з останнім словом просипав Колосок усі Зернини і думка в ньому завмерла. А може Колосок дійсно не пам‘ятав? Може Зернини бачили сни? І снилися їм чудові дивовижні Рослини, що підставляли Сонцю свої смарагдові долоні.
Сонячний Промінчик:
Які щасливі ті створіння – думав Сонячний Промінчик, оглядаючи Землю. Вони можуть бути тут скільки завгодно і нікуди не зникати.
Вони відчувають і мій дотик, і дотик Вітру, і Дощу… Як би я хотів бути таким, як вони, постійно перебувати в одному місці. А тут, не встигнеш і роздивитись навколо, як щось перетне твій шлях від Сонця і ти вже, бажаєш того чи ні, у новому місці… То хмарина, то птах… А ще й Земля обертається… обертається… Нічогісінько не побачиш. Недарма люди «зайчиком» прозвали, скачеш та скачеш…
Промінчик зазирнув на квітучу луку і так йому тут сподобалось, що він забув про усе на світі і занурився в перший же Зелений Листок, що трапився йому на шляху. І Листок полегшено зітхнув. Всередині Листка було затишно і панувала якась особлива тиша, не глуха тоскотна беззвучність, а гармонійно пов‘язані звучання… і хотілося говорити пошепки, щоб не порушити ту невимовну гармонію.
Промінчику стало так добре і весело, що він збудував собі маленького човника і плив, плив у нім рослиною, аж доки не зімкнулися над ним яскраві барвисті пелюстки… І тоді він заснув.
А рослина ще довго підставляла молоденький плодик під тепло Сонячних Променів, щоби майбутня Зернина могла добре дозріти.
Посмішки перебудови
– Шановний, Ви куди? Що Ви тут робите?
– Я – конферансьє.
– Ні-ні, ніякого конферансьє нам не потрібно. Це анахронізм. В нас сучасна модернова імпреза.
– Тоді я – ведучий.
– Ви що, не розумієте? Конферансьє, ведучі – це усе елементи командної системи часів застою, коли одна людина могла вийти на сцену і розпоряджатися цілим колективом. А я Вам кажу: ні, і ще раз – ні. Артисти самі вправі вирішувати кому виступати і за яким порядком.
Звертається до глядачів: «Отже, першим номером нашої програми…»
– Але? Але чому ж Ви оголошуєте?
– Хтось же повинен оголошувати.
– Значить Ви – ведучий?
– Ні у якому разі. Я – звичайний член колективу, оголошувач. І не заважайте мені працювати.
Вікно
Є у мене хороший колега – Петро. Та ні, певно вже треба казати «був». А чого «був»? Бо посварились ми із ним. І через таку дурницю посварились, що і розповісти кому – сміх та й годі. Сміх то сміх, а ось вже третій тиждень не розмовляємо. А почалось усе з вікна.
Зробив я у хаті ремонт. Тільки вікна не помалював. А живу я (то важливо) на восьмому поверсі. І ліфт, як воно ведеться у всіх новобудовах, не працює. Спускаюсь я сходами і міркую: скільки ж то фарби купити.
І тут пригадав собі, що жінка просила підвіконня поміняти. Їй, бачите, квіти нема де ставити, бо підвіконня завузькі. А я вже до третього поверху зійшов. І так мені ліньки було знову на восьмий поверх повертатися, аби з того підвіконня мірку зняти, що я вирішив краще зайти на другий поверх до Петра – вікна ж однакові.
Не встиг я поріг Петрової хати переступити, а він мені й каже:
– Знаю, знаю, чого ти зайшов. Але, вибач, сьогодні ніяк.
– Та ні, – кажу, Петро, – послухай…
– І слухати не буду, бо в гості з дружиною йдемо ввечері, сам розумієш.
– Петро, та я …
– Знаю, знаю, що ти, але я сьогодні ніяк.
І що би ви робили за таких обставин? Я мовчки відсунув його плечем і рушив у кімнату до вікна. Витяг із кишені мотузку і …
І тут почув голос Петра.
– Ти що збираєшся робити?
Мені б мовчки поміряти підвіконня і піти, та я втратив пильність.
– Розумієш, я вікна хочу помалювати, а жінка …
– Отож, певно, що жінка. Я так і подумав, що то твоя жінка …
– Та до чого тут моя жінка ?
– Ти ж сам сказав, що жінка.
– Та ти ж не дослухав.
– Ні, то ти не дослухав. А мені дослуховувати нема чого, бо я й так знаю все, що ти далі скажеш.
Тутечки я зробив другу помилку. Мав необережність запитати:
– І що ж я далі скажу?
– А скажеш, що твоя жінка бачила мої вікна, і що вони найкращі в нашому будинку. Тому вона прислала тебе подивитись і зробити такі ж.
– І зовсім ні.
– Певно, що «ні». Тепер ти будеш відмовлятись від усього, тільки б не визнати, що я правий.
– Але ж я прийшов не тому…
– А що ж ти тепер мусиш казати, зараз ще скажеш, що вікна тебе взагалі не цікавлять.
– Мене цікавить вікно, але зовсім з іншого приводу. Просто …
– Тобі завжди треба «просто», а вікно у хаті, між іншим, дуже важлива річ. Воно є одним з центрів сучасного інтер‘єру.
– Послухай, та не потрібне мені твоє вікно.
– А що я тобі казав перед тим, що ти і від вікна відмовишся.
– Ти можеш хоч трохи помовчати і вислухати мене.
– Добре, кажи.
– Я зібрався вікна малювати, а жінка…
– Я вже то чув.
– Але ж ти знову мене не дослухав. Слухай далі.
– А далі мені не цікаво. Бо ти і далі нічого нового не скажеш. Тобі треба вікна малювати , а в мене вони вже помальовані. Ото й все. А ти тепер будеш казна що городити, щоб довести, що я не правий. А я тільки того й хочу, що тобі допомогти, бо вікна у хаті мають велике значення…
І Петро майже годину розповідав мені про значення і функції вікна від печерного періоду і до літаючих будинків науково-фантастичних оповідань. Я дізнався про вікно усе – форми, кольори, що воно може розділяти простір, або навпаки з‘єднувати приміщення у єдине ціле…
Та коли він почав докладно розповідати про відповідність між оформленням вікна і домашнім одягом господарів, я не витримав. Я гримнув дверима і поплентався на свій поверх міряти підвіконня.