Майже 60 євреїв приволокли до маленької романської церкви за межами села, звідки солдати Вермахту, есесівці та гітлерюґендівці погнали їх у ліс. На галявині їх змусили викопати собі яму. Потім їх розстріляли, вкинули в могилу і засипали. Далі вбивці замели сліди. Подібні бійні часто відбувалися вздовж лінії цілком абсурдного з військової точки зору захисного валу, який так ніколи і не був споруджений. У деякі тілá не знайдено й досі. У Дойч Шютцені пошуки виявилися успішними. На церкві Св. Мартіна, під якою євреї мусили чекати на свою смерть, кілька років тому повісили пам’ятну дошку, на місці, де знайдено тіла, поставили простий пам’ятник. Отруєні пейзажі є всюди. Це стосується і пейзажів дитинства.
Тут я мушу згадати свого любого діда, запеклого німецького націоналіста і націонал-соціаліста, котрий мене почасти виростив. Коли я був малим — у пізні 40—50-ті роки, — він багато розповідав мені про свої мисливські пригоди у Ґоттше — колишньому «острівці німецької мови» на південь від Любляни. Дідові розповіді перетворили Ґоттше, про який я толком нічого не знав, на прекрасний уявний ландшафт, що неймовірно мене притягував. Із цією загадковою назвою у мене асоціювалися захопливі пригоди, що супроводжували все моє дитинство. Ґоттше був схематичним образом, глибоко закоріненим у дитячій свідомості: неохопний темний праліс — ґоттшейський Горнвальд, у якому водилися кабани, олені, ведмеді й вовки, перш за все вовки, ціла зграя, що взимку, коли випадав метровий сніг, жахно вила і пантрувала біля дідової мисливської хижі, світячи зеленавими очима. На прогулянках поблизу Амштеттена, де жили мої дід і баба, він часто показував мені, як виє вовк, так переконливо, що я страшенно лякався. Це було прекрасно. Ґоттше був утіленням щастя. Чистої благодаті. Через багато років я вирушив до Горнвальду на пошуки дідової мисливської хижі, але не знайшов її — мабуть, проста хатка розвалилася чи й згоріла, — зате наштовхнувся на численні масові поховання. Відтоді я часто їздив туди. Варто проїхати кілька кілометрів на південь від села Кочев’є/Ґоттше — центру колишнього німецького острівця —— і втрапиш у ліс. Це неймовірно мальовнича місцевість, дика і начебто незаторкнута людиною. Прадавній мішаний ліс, червоні буки, дуби, ялини, клени, поміж них кущі й великі камені, вапняк, вкритий мохом і виткими рослинами. За комуністичної Югославії ця частина Горнвальду багато років була закритою військовою територією, потрапити до неї можна було лише за спеціальним дозволом. Це породжувало похмурі чутки, котрі після зняття заборони виявилися правдою. Дідова мисливська хижа стояла на пагорбі Кренбіхель, словенською Крен, і саме тут під час першого свого походу я наштовхнувся на місце масової страти. Дерев’яна табличка з написом «
Ґробіще под Креном», масове поховання біля Крену, вказувала шлях. У глибокому видолинку стояло багато хрестів, перед деякими горіли свічки, збоку — мурована капличка, неподалік — величний, гладенько шліфований камінь кулястої форми, на ньому напис, що тут лежать тисячі домобранців, солдатів словенської самооборони, котра якийсь час була спільницею гітлерівської Німеччини. У перші дні червня 1945 року їх убили партизани-комуністи за вказівкою Тіто. Тут, у Кочевському Розі/ Горнвальді, поряд із домобранцями розстрілювали і хорватських усташів — солдатів фашистської Хорватії, німців та інших противників комуністів, зазвичай без суду та слідства. Тіла скидали у карстові печери. Мабуть, щоб зекономити набої, багатьох іще живими, зв’язавши їм руки й ноги телефонним дротом, кидали у вертикальні розщелини. Безіменні мерці, прокляті як зрадники правої справи, мали назавжди зникнути з лиця землі, ліс мав буквально проковтнути їх. Вони й досі лежать у печерах, бо дістати їх звідти для поховання неможливо. Для цього довелося б підірвати великі камінні масиви, аби розширити проходи. У Кочевському Розі вбивці перетворили ландшафт на свого спільника: віддалені глибокі карстові печери спростили справу, дозволили швидко позбутися вбитих, аж виникає спокуса говорити про співпровину пейзажу. Він справді втратив тут свою невинність? Як завжди у таких випадках, злочинці із Кочевського Роґу прагнули завадити виникненню місць пам’яті, прощі, де люди згадують про померлих — і, звісно, про вбивць. У ґоттшейському Горнвальді, як і в Рехніці та багатьох інших місцях, усе сталося навпаки. Тут проводять поминальні свята, місце перетворилося на центр для прочан. На меморіал.