Стоячи перед могильними хрестами на Кренбіхелі, я згадував захопливі розповіді свого діда — про полювання у Ґоттше, про глибокі урвища, в яких вовки ховалися від мисливця, щоб потім раптово на нього напасти, і порятуватися від небезпеки він міг, лише зберігаючи силу духу і влучно стріляючи зі свого непомильного штуцера фірми «Маннліхер-Шьонауер». Ці історії супроводжували все моє дитинство. Коли у десять років мене відправили в інтернат, дід подарував мені вовчу шкуру — голову зроблено з гіпсу, паща широко і страшно роззявлена. Його мій дідчик застрелив сам. Дідчик, як я з любов’ю називав діда, був пристрасним мисливцем і, перш за все, талановитим оповідачем. Переконаний нацист першої години, антисеміт, який, як і решта рідні по батьковій лінії, ніколи ні на йоту не відступив від своїх переконань. Не кажучи вже про визнання провини. Аж до самої смерті. Проте водночас він був прекрасним дідом, який оточив мене своєю безкінечною любов’ю. Про масові захоронення неподалік від своєї мисливської хижки у ґоттшейському Горнвальді він ніколи не згадував. Жодним словом. Невже він про них не знав? Не думаю. Ще за його життя ходили чутки — про могили, про нечисленних вижилих та й про окремих учасників боєнь, котрі не змогли мовчати про цю жахливу таємницю. Проте мій дід про це ніколи не розповідав. Для нас обох Ґоттше символізував простий і захопливий чоловічий світ, що пахнув мастилом для зброї, оленями, кабанами і шкірами. Цей дивовижний запах супроводжував мого діда і в старості, коли він уже давно ходив не на полювання, а хіба у корчму. Ґоттше означало для мене просте життя в єдності з природою, без сутичок та етнічних конфліктів. Там не було місця для масових убивств і карстових печер, наповнених трупами. Вочевидь, дід не хотів потьмарити картину цього прекрасного, непорушного світу, витканого з історій для його любого онука. І про інші масові захоронення ні він, ні вся родина, в якій я виріс, не хотіли знати.
Наприклад, про могили у гористих регіонах Центральної Словаччини, де його син — мій батько, керівник зондеркоманди, полював на схованих євреїв і словацьких партизанів. Ось воно й зринуло знову, полювання. Ми були родиною пристрасних мисливців. І поняття «полювання» для мене також отруєне, заражене. Збираючи матеріал для книжки про свого батька[16], я поїхав до Банської Бистриці, де в музеї Словацького повстання зберігалися документи, звіти про відкопування масових захоронень, фотографії та ін. Вони могли кинути світло на діяльність мого батька і зондеркоманди, якою він керував. Також я відвідав місця, зазначені у звітах — Ружомберок, Грболтова, Ліскова, Доновали та інші, іноді манюсінькі села серед мальовничих гір. А також і Вайлер Булли, і Полянку поблизу Доновалів, де підлеглі мого батька, члени зондеркоманди 7а, 16 січня 1945 року вбили в цілому 27 осіб, переважно євреїв, і закопали їх на місцях страти. В архіві музею Словацького повстання я знайшов протокол, складений після відступу німців. Місцеві жителі відкопали убитих, щоб поховати їх, як належить. У протоколі є зауваження, що кілька євреїв переховувалися у приземистій кам’яній хатці — їх спалили заживо разом із господинею, Кароліною Булловою. Не всіх жертв бійні вдалося ідентифікувати. Через кілька років після виходу книжки я отримав листа із Праги, від однієї пані, яка написала, що одне з неідентифікованих подружжів із двома синами, розстріляне у Полянці, — то сім’я її дядька. Він тримав аптеку у Банській Бистриці. Спочатку він мав статус «економічно необхідного єврея», проте зрештою мусив переховуватися разом із родиною. Вони втекли у начебто безпечні гори поблизу Доновалів. Пані також надіслала мені фотографію свого дядька і написала: «Для мене важливо, що принаймні для Вас мій дядько Єно Кон і його сім’я не залишаться анонімними».
Мені ідеться саме про це. Ми маємо зробити все можливе, щоб вирвати із забуття невідомих жертв у колективних могилах посеред отруєних пейзажів і повернути їм їхні імена, обличчя, їхні історії. Для цього необхідно з’ясувати якомога більше деталей. Ми мусимо намагатися встановити, якими тоді були ці місця і як вони виглядають сьогодні. Це важливо, щоб уявити собі ці отруєні пейзажі. Не так давно я випадково знайшов в інтернеті стару фотографію приземистої кам’яної хатки Кароліни Буллової, у якій євреї і їхня господиня зустріли свою смерть. Фото зробили вже після трагічної події. На першому плані видно простенький дерев’яний паркан, за ним — кам’яний будинок, дві порожні очниці вікон, без даху — він згорів. Коли я багато років тому вирушив на пошуки цих місць, від будиночка вже не було й сліду. Один старий провів мене на луг, на якому паслися вівці. «Отут усе й трапилося», — промовив він, широко повівши рукою. Тут людей розстріляли, а потім скинули в яму. Здавалося, навкруги була лише незаймана природа. Прекрасний гірський пейзаж. Заокруглені верхівки гір, зелені полонини, ліси, поцяцьковані чередами овець і корів.