Частина ІІ
Численні приклади доводять, що всі спроби змусити масові поховання зникнути навіки здебільшого приречені на невдачу, попри те, що злочинці, часто за підтримки влади, не шкодують зусиль, аби знищити сліди, ускладнити пошуки і, перш за все, ідентифікацію жертв — або й зовсім її унеможливити. Так сталося і в Кочевському Розі, що на південь від Любляни. Тривалий час доступ до схованих могил забороняли, а розслідування злочинів — гальмували і відтягували. Ситуація змінилася лише після занепаду комуністичного режиму в Югославії. Всі спроби стерти з пам’яті ці події, вперто їх заперечуючи або замовчуючи, не змінюють той факт, що ландшафт отруєно. Це відомо не лише вбивцям, але й іншим людям — жертвам, які вижили, родичам загиблих, випадковим мешканцям цих місцевостей. Коли я вперше приїхав до Горнвальду, то зустрів старого чоловіка, який дитиною став випадковим свідком масового розстрілу. Вони з батьком якраз пішли у ліс — по дрова чи по гриби — і побачили, як раптом звідкілясь приїхали вантажівки, забиті людьми, під конвоєм солдатів. Батько із сином сховалися і з безпечної відстані спостерігали за бійнею та наступною «утилізацією» тіл у карстових розщелинах. Цей чоловік дуже довго нікому про це не розказував — боявся, що це знання зашкодить йому і його сім’ї. Упродовж десятиліть про масові вбивства не можна було навіть згадувати публічно, не те що писати. Це було табу. Державна таємниця, суворо бережена органами держбезпеки і цензури. Подіб-ним чином радянська влада впродовж багатьох років реагувала на Катинь, а білоруський режим і досі ставиться так до Куропатів. Верхи наказують усім мовчати, марно сподіваючись, що події минулого колись забудуться. Зазвичай це призводить до протилежного. Щодо Горнвальду офіційні органи також провадили політику замовчування і пліткарства, затушовування і перешіптування: в кулуарах називалася різна кількість жертв, тих, хто наприкінці війни зникли у лісі. Через брак надійних джерел та розміри території тепер, через стільки років, звісно, можна лише висувати припущення. З певністю можна сказати одне: у Кочевському Розі лежать десятки тисяч убитих. Проте точне число не таке вже й важливе — досвід показує, що жах не можна передати голими цифрами. Набагато важливішими за числа є імена жертв, адже лише так ми можемо розказати історії окремих життів — це обов’язкова умова, щоб вирвати цих людей із забуття і передати вижилим і нащадкам їхню історію.
Карстові печери під Кренбіхелем — не єдині масові захоронення поблизу Кочев’є. Нині в інтернеті можна знайти чимало фотографій із колективних поховань — макабричне діа-шоу. Яма под Мацесново Ґоріцо, Яма в Руґарських Кланцях: видно глибоку розколину, обнесену простою загорожею з молодого лісу, такими тут городять луки для випасу худоби. Ізвірна Яма — печери під Заґо Роґом, Двойно Брезно при Цінк Крізу — ось лише кілька зі списку цих жахливих місць. Після убивств підступи до печер чи прірв здебільшого висаджували в повітря, щоб ускладнити чи й унеможливити перепоховання тіл. За оцінками, загалом у Словенії існує понад 600 таємних масових захоронень — більшість із них досі лише поверхово оглянули і лише окремі — розкопали. Про розкопки всіх могил мова не йде.
Повертаючись із Горнвальду, я заблукав, десь звернув не туди і лісовою стежиною ішов усе глибше в гущавину, поки не вийшов на галявину і не спинився, щоб зорієнтуватися по карті. По краю галявини чорними муміями стриміли старі висохлі фруктові дерева — сливи, яблуні, груші — безперечна ознака того, що тут колись було село. Трохи пошукавши, у високій траві я знайшов купки акуратно складеного каміння — залишки фундаментів, у якійсь заглибині стояла вода, так густо поросла ряскою, що майже не відрізнити від трави навколо. Сільський ставок? Протипожежна водойма? Я не знав, у яке з численних зниклих поселень потрапив: Кунчен, Ротен-штайн, Шьонберґ, Нойлаґ? За наказом із Берліна ще під час війни більшість ґоттшейських німців звідси переселили, осиротілі села спорожніли. Після війни багато з них знищили, зрівняли з землею. Назви деяких сіл я пам’ятав із дідових розповідей — у більшості з них були корчми, у які він зазирав під час своїх тривалих лісних вилазок. З котрогось із таких сіл походила й одна панна, дідова коханка. Сам він тоді служив помічником адвоката у Ґоттше — трохи більшому селі, центрі однойменного німецького острівця. І полюб-ляв збувати вільний час за полюванням, у своїй мисливській хижі на Кренбіхелі. Як і коли він познайомився із жінкою, з якою мав швидкоплинний роман, що закінчився народженням дитини, дівчинки, — я не знаю. Зрозуміло, у своїх історіях про Ґоттше цей епізод він ніколи не згадував. Про роман я довідався незадовго до його смерті. Ця дівчина була із простих людей, які найбільше цінували порядок і пристойність. Тому сім’я відправила молоду матір до Америки, начебто до тамтешніх родичів, вочевидь, щоб уникнути ганьби. Проте новонароджену дівчинку залишили у себе. Попри те, що мій дід ніяк не дбав про своє дитя (не думаю, що він хоч раз у житті виплатив аліменти), дівчинку назвали на його честь: його звали Рудольф, тож її хрестили Рудольфіною. Та це не зм’якшило його серця. Через рік після народження своєї позашлюбної доньки він одружився з моєю бабусею, яка походила із заможної і поважної німецької родини з Лайбаха/Любляни.