У розповідях мого амштеттенського діда часто зринала інша назва, як і Ґоттше, сповнена для мене захопливих мисливських пригод і водночас домашнього затишку: Тюффер. У Тюффері пройшло дідове щасливе дитинство. Там він, іще маленький хлопчик років чотирьох-п’яти, отримав від батька свою першу справжню зброю, не якусь там іграшку, а дрібнокаліберку, з якої можна було стріляти пташок. Проте він поводився з нею дуже обережно, ніколи жартома не цілився у людей чи тварин. Бо так не можна. Це неправильно. У Тюффері все було прекрасно. Ця назва асоціювалася в мене з безжурним життям близько до природи, зі свободою і пригодами, які любий дідусь розмальовував мені у найяскравіших барвах. Лише через багато років, коли діда вже не було серед живих, я дізнався, що Тюффер лежав у колишній землі Нижня Штирія і словенською звався Лашко. Маленьке поселення, розпорошене під стрімким пагорбом вулканічного походження Гумом, 10 кілометрів на південь від Циллі/Цельє — там жила дідова сім’я. Буржуазна німецька родина, слухняна і старанна, багата на дітей і німецький націоналізм. Мій прадід переїхав до Нижньої Штирії із Райнланду і заправляв тут гарбарнею, що забезпечила йому достатки і комфортне життя. Про життя у Тюффері дід також розказував купу чудових історій — про прекрасні рибні місця на річці Занн, де водилися головатиці, форелі й соми, яких ще називали вусанями; йому часом доводилося боротися з ними по кілька годин, перш ніж витягнути на берег; також дід розказував, як зі своєю одностволкою блукав каштановими і буковими лісами, про першого могутнього кабана, якого він завалив іще хлопчиськом, про ночі біля ясних багать, а ще про кухарські таланти своєї матері та їхньої словенської куховарки, котрі змагалися, хто пече кращі повитиці — струдлі з дріжджового тіста з усілякими смачними начинками. У його історіях Тюффер конкурував із Ґоттше, куди дід переїхав, закінчивши навчання, щоб віддатися своїй невситимій мисливській жазі — про роботу молодим юристом, майбутнім адвокатом, він не згадував жодним словом. У почутому мною Тюффер і Ґоттше створювали такий собі уявний пейзаж суцільного щастя, куди я впродовж багатьох років мріяв потрапити.
24 червня 2008 року бригада шахтарів із гірничо-видобувного підприємства Трбовлє—Храстнік під керівництвом досвідченого гірського інженера Мехмедалії Аліца перевіряла шахту Худа Яма неподалік від Лашко. В одній зі штолень шахти, уже кілька десятиліть як замороженої, вони наштовхнулися на незрозумілу білувату масу — гору людських останків, інший край якої губився десь далеко. Тіла частково муміфікувалися, на них гарно збереглися волосся, нігті і шкіра. Знайдені у штольні «Барбара» трупи було вкрито білуватою пліснявою. Медексперти повідомили, що знайдено тіла 427 людей, всі чоловічої статі, віком від 16 до 60 років. Більшість мала в черепі отвір від пострілу, інших, очевидно, вбили сильними ударами по голові чимось тяжким — лопатою, молотом, ломом або чимось подібним. Шахтарі знайшли трупи у Худій Ямі не випадково — вони знали, що десь у шахті мало бути гігантське захоронення. Щоби пробитися до підземного склепу, їм довелося подолати цілу низку мурів із бетону, глини, цегли і залізобетонних конструкцій, які перепинали прохід. Убиті мали навіки залишитися у глибині гори, сховані від людського ока. Більшість жертв належали до націоналістичного словенського угрупування домобранці та до армії НДХ (Незалежної Держави Хорватія), що була спільницею Гітлера. У кінці травня — на початку червня 1945 року партизани-комуністи та югославська служба держбезпеки пригнали їх у Худу Яму, вбили і сховали у глибокій штольні. З огляду на певні ознаки, декого там замурували ще живими. За останнім муром шахтарі знайшли чоловічий скелет, а біля нього — ломик, яким цей чоловік, вочевидь, намагався пробити собі шлях на волю. Історики, які досліджували бійню у Худій Ямі, прозвали його бегунець — утікач. Поряд із тілами було знайдено багато предметів повсякденного вжитку — хрести, чотки, книжки, що порозсипалися на окремі аркуші, гребінці, залишки окулярів, дивним чином збережений протез ноги — і знову, і знову шматки телефонного дроту однакової довжини, якими було зв’язано жертви. Гроші й цінні речі у них забрали. В одному черепі робітники знайшли обручку, затиснуту між зубами, з вигравіруваною датою весілля — грудень 1937 року. Зрозумівши, куди його ведуть наглядачі, цей чоловік, очевидно, сховав обручку в роті, щоб вона не потрапила до рук убивцям. За другим заходом шахтарі дістали ще 369 тіл, цього разу між них були й жіночі. У великій праці про штольню «Барбара»[17] і її жахливий вміст між фотографій тіл і місць, де їх було знайдено, є також фото жіночих кіс: перед штольнею, розкладена на картоні, лежить зв’язка товстих, гарно заплетених кіс, усі однакового кольору — червонясто-каштанові. Це волосся жінок, убитих тут навесні 1945 року. Чим пояснити цей однаковий колір — герметичним приміщенням, де стільки пролежали коси? Чи йдеться про жінок з однієї сім’ї?