Роботи у Худій Ямі наочно показали, що пошук зниклих масових захоронень часто подібний до роботи археологів. І там, і там після детального опрацювання документів доводиться вивчати місцевість і, можливо, проводити пробні розкопки, поки не вдасться визначити точне розташування жахливих слідів новітньої історії та, може, видобути їх із землі, якщо з тієї чи тієї причини не буде вирішено не зачіпати знахідки. Як археологи, ми досліджуємо відповідне місце, розшукуємо зрадницькі сліди, неприродні підвищення чи западини ґрунту, відмінності у флорі, сумуємо свої знахідки — залишки кісток, порожні гільзи, зашморги з дроту та інші докази драма-тичних подій, які ще потрібно перевірити і детально вивчити. Так усе відбувалося і в Худій Ямі.
Після другої серії розкопок, що потребували дуже багато зусиль, ексгумацію припинили, попри численні протести громадськості. Уряд Словенії наказав залишити решту жертв у штольні. Вже знайдені тіла було передано до оссуарію, спеціально влаштованого у колишній шахті. Це означає, що нащадки жертв не матимуть змоги точно дізнатися про долю своїх близьких. За оцінками експертів, у розгалуженій штольні «Барбара» мають лежати ще понад дві тисячі трупів. Той факт, що їх не шукатимуть, що не робиться жодних спроб дізнатися про їхню долю, не кажучи вже про пошук убивць (дехто з них, можливо, досі живий), відкриває широкий простір для спекуляцій і гіпотез. Невже там досі є що приховувати? Це страх перед мерцями — чи перед убивцями? Як уже було сказано, ідеться не про те, щоб описувати злочини однієї сторони на противагу злочинам іншої. У цьому немає сенсу. Жахіття, скоєні у сучасній Словенії німцями та австрійцями між 1939 і 1945 роками, не стануть менш страшними, менш монструозними, якщо ми розкажемо і про бійні, влаштовані партизанами-комуністами. Ландшафтові байдуже, хто злочинці, а хто — жертви, у багатьох випадках жертви самі ставали вбивцями, а вбивці — жертвами. Ландшафтам, у яких їх було заховано, немає до того діла, вони не звинувачують і не виносять вирок.
Худа Яма лежить у вузькій, густо зарослій лісом частині долини Занн, за кілька кілометрів від Лашко/Тюффера. Долиною тече річечка Речиця, німецькою Ріец. В однойменному селі (сьогодні Речиця-на-Савіні) жив дідів друг зі шкільних часів, з яким вони часто ходили на полювання, — ім’я його я забув, а може, дід його ніколи й не називав. Проте я добре пам’ятаю їхні мисливські пригоди у долині Ріеци, наприклад, історію про велетенського козла, якого дід застрелив після довгих, витривалих гонів: стояв вечір, сутінки щохвилини густішали, а завтра закінчувався офіційний сезон полювання. Аж тут козел вийшов на просіку — і дідусь зміг зробити вирішальний постріл. Яке щастя! Все його обличчя сяяло, коли він розповідав цю історію. У Тюффері, як і потім у Ґоттше, минули його щасливі безтурботні літа, сповнені мисливських пригод, про які він часто й охоче розказував, тож у моїй дитячій уяві ці дві назви сплавились в один-єдиний цілісний пейзаж, осяяний образом любого діда. Лише згодом я дізнався, що в Ґоттше і Тюффері ці прекрасні пейзажі приховують похмурі таємниці.