Сьогодні, пишучи про якусь місцевість, якийсь ландшафт, ми неодмінно мусимо заважати на їхнє минуле. Це складне завдання. Нам хочеться з’ясувати, що тут відбувалося сімдесят, вісімдесят чи й сто років тому, навіть якщо тільки побіжно дивимося з вікна під час необтяжливої поїздки, у розкутому відпустковому настрої, і не бачимо нічого, що зародило б у нас недовіру. Попри це, ми завжди мусимо запитувати: чи не приховує чогось цей пейзаж? Чи насправді він такий невинний, такий ідилічний, як здається? Що ми знайдемо, якщо почнемо копати? Зітлілі кістки?
Чи маємо право спокійно відкласти їх убік, бо вони нас нібито не стосуються, бо ми ніяк не пов’язані з тим, що тут відбулося? Бо це було так давно? Чи ж не мусимо ми пильніше вдивлятися в історію, навіть якщо вона ще й досі така болюча? На мою думку, ми зобов’язані дивитися і на темні сторони таких місць. Не лише в Аушвіці чи Треблінці, в Маутгаузені чи Равенсбрюці, а й у тих безіменних ландшафтах, у віддалених лісах і болотах, степах, що належать до кривавих земель, як їх виразно описав американський історик Тімоті Снайдер. Проте криваві землі, про які йдеться мені, географічно набагато більші й охоплюють також і Австрію. І Словенію з Угорщиною. Й інші країни.
Навіть Дунай. Про це пише угорський письменник Ласло Веґель, який мешкає нині у місті Нови Сад на півдні Сербії. У своїх роздумах про Європу під промовистою назвою «Відплата» він жаліється, що ми, говорячи, наприклад, про Дунай, багато замовчуємо. Приміром, той факт, що дунайське дно схоже на велетенську братську могилу. «Спочатку Міклош Горті[18] запровадив „холодні дні“, потім були „холодні дні“ партизанів; не можна порахувати, скільки сербських, угорських, єврейських, німецьких скелетів покояться на дні Дунаю. І не лише у водяних могилах наших річок, але й у землях Войводини. Зітлілі кістки лежать у ямах, під родючими нивами», — пише Ласло Веґель[19]. На Дунаї справді часто бувають убивчо холодні дні. Наприкінці 1944 року нілашисти[20] розстріляли у Будапешті, на березі Дунаю, тисячі євреїв — тіла скинули в річку, яка, за свідченнями очевидців, у ці дні почервоніла від крові. Сьогодні про цей злочин нагадує пам’ятник неподалік парламенту — шістдесят пар металевих черевиків, що стоять прямо біля води. Проте в інших місцях пам’ятників немає, є лише окремі оповіді, дедалі тихіші, блякліші спогади, які скоро зникнуть остаточно. Таких місць на Дунаї і ми знаємо немало. Наприкінці 1945 року у містечко Бад Дойч Альтенбурґ у Нижній Австрії зігнали багатьох угорських євреїв, тих, що вижили у маршах смерті, і повантажили їх на баржі, щоб відвезти до Маутгаузена. Частина транспортованих померла дорогою від недоїдання і виснаження. Тіла скидали у воду. Що з ними стало? Чи прибило їх десь до берега? Чи поховали їх, нехай навіть на цвинтарі для безіменних, де віддавна хоронили тіла, принесені Дунаєм, і про які ніхто нічого не знав? Чи жителі дунайських берегів просто загребли їх десь на березі, боячись неприємностей?
Дунай як місце масових захоронень — в Австрії, Угорщині, Сербії, Румунії. Подібні приклади можна перелічувати безкінечно. У Дунай викидали трупи, а іноді й живих людей — дорослих, дітей. Так було й на інших річках. Американський письменник Джеффрі Вайдлінґер разом із народженим у Москві єврейським поетом Довом-Бером Керлером, який нині мешкає у США, об’їздили Україну, записуючи інтерв’ю з євреями, котрі пережили Другу світову. Вони розмовляли з сотнями свідків в Україні, Молдові, Румунії, Угорщині та Словаччині. Одним із них був старий чоловік на ім’я Мойше Купершмідт, якого вони зустріли у місті Брацлав на Поділлі. Коли його стали розпитувати про роки терору та геноциду, він завів їх на крутий берег Південного Бугу (не плутати з Бугом, що тече на кордоні між Польщею та Білоруссю), де розповів, що в ті часи працював у німців шофером. Одного дня на початку зими він побачив, як німці скидають із високого берега у річку живих єврейських дітей, серед них багатьох немовлят. Річка лише почала замерзати, і лід провалювався під вагою маленьких тілець. Скільки дітей знайшли того дня свою смерть у крижаній воді, він не міг сказати. Тіла не похоронили, їх підхопила течія, тож, може, десь нижче час від часу до берега прибивало маленькі кісточки[21].
Німці нерідко використовували численні річки та озера, щоб позбутися своїх жертв, проте й самі згодом часто знаходили свою смерть у воді. У липні 1945 року чеські націоналісти в Усті-над-Лабем/Ауссіґу в Північній Богемії влаштували бійню німецькому населенню: вони скидали німців із мосту над Ельбою, що в самому центрі міста. Тих, хто намагався доплисти до берега, розстрілювали з автоматів. Точна кількість жертв невідома, проте ми напевне знаємо, що наступними днями у сусідній Саксонії з води виловили десятки трупів. Вода — нейтральна стихія, вона не стає ні на чий бік, не перебирає — вона приймає, незалежно від їхнього походження, релігії чи етнічної приналежності.