Англійський історик Девід Блекборн у своєму ґрунтовному дослідженні про історію німецьких ландшафтів вказує на гнітючий зв’язок між уже згаданою зацікавленістю націонал-соціалістів до освоєння Прип’ятських боліт у Білорусі та геноцидом. Як пише Блекборн, націонал-соціалісти вважали болота придатним місцем, де можна «до виснаження і понад це» фізично експлуатувати євреїв, а потім потопити їх у тих самих трясовинах[22]. І справді, на початку серпня 1941 року Гайнріх Гіммлер у своєму радіо-наказі підрозділам СС, які перебували на названих територіях, вимагав: «Категоричний наказ Райхсфюрера СС: більшість євреїв розстріляти. Єврейських бабів загнати у болота». Загнати у болота, щоб вони там жалюгідно згнили. І щоб зникли безслідно. Девід Блекборн за допомогою цитат доводить, що націонал-соціалісти використовували цей термін як такий собі шифр для запланованих масових убивств за межами концтаборів. У жовтні 1941 року в одному зі своїх божевільних монологів Гітлер сказав про євреїв: «На совісті цієї раси злочинців два мільйони загиб-лих у Світовій війні, а тепер іще сто тисяч. І не кажіть мені: не можемо ж ми відправити їх у далекі багнища!» За два тижні він знову повернувся до цієї теми, цього разу чітко вказуючи на зловісні Прип’ятські болота. «Через дві тисячі років вони скажуть, що ми повилазили з боліт, і прагнутимуть запанувати над населенням України, але насправді це ми заженемо місцевих у Прип’ятські болота, щоб самим осісти на родючих землях». І місцевих жителів погнали у болота — українців і білорусів, а насамперед, зрозуміло, євреїв.
Робота з отруєними пейзажами вимагає також постійного критичного ставлення до мови. Як могили приховували від небажаного ока, так і накази про вбивства часто маскували начебто безневинними, хоч і не цілком однозначними словами. У цьому контексті мені пригадується моє дитинство у Міттерберзі, куди нас евакуювали. «Евакуювали» — також одне із таких слів. В офіційній кореспонденції Третього Райху також полюбляли слово «евакуація», яким прикривали брутальну реальність — депортації євреїв із Німеччини та Австрії у табори смерті на Сході. «Евакуйовані на Схід» — таким був евфемізм для транспортів, що перевозили людей із Німеччини й Австрії до концтаборів. Обман і маскування.
Насильство змінює не лише мову і тих, хто бере в ньому участь, а й місця, у яких воно відбувається. Це стосується і пейзажів. На природі, у вільній, незабудованій місцевості насильство набуває зовсім іншої форми, ніж на закритій території, у таборі, обнесеному колючим дротом і сторожовими вежами. На відкритій місцевості злочинці обирають інші моделі поведінки, вони пристосовуються до умов і діють відповідно до місцевого ландшафту, до простору — який вони, навпаки, змінюють своїми діями: копаючи ями, вбиваючи, засипаючи і маскуючи колективні могили. Вони надають простору нового, смертоносного значення.
Чи стосується це також річкових чи болотистих ландшафтів? Дунаю? Південного Бугу? Ельби? Прип’ятських боліт? Як осягнути такі зміни, якщо вони є? І що означає це насильство для сусідів, тих, хто часто самі є злочинцями або просто бездіяльно спостерігали, не прийшовши жертвам на допомогу? Чи можуть вони або їхні нащадки незворушним поглядом дивитися на отруєну таким чином річку? Як у їхніх вухах звучить відома пісня — після такого досвіду: «Голубий Дунай, / такий чудовий / <…> і весело серця стукотять / на прекрасних твоїх берегах»[23]?
Водойми, річки, озера, навіть ставки завдяки своїм природним властивостям наче створено для того, щоб усувати зрадливі сліди. З ними не доводиться копати і знову засипати ями, не треба нічого насаджувати, озеленяти, засівати. Вода сама, без людського втручання, змиє сліди, прикриє все, милостиво чи зрадливо — ось у чім питання. Водойми, як і особливості ландшафтів, дозволяють перетворити себе на спільників. І головне, вони мовчать, як та могила із приказки. Таємниці, анонімність жертв вода береже краще, ніж будь-яка суша. І навіть якщо колись тут чи там на берег викине яку кісточку, вимиту хвилями, відшліфовану набіло, — пошуки решти останків здебільшого приречені на невдачу. Їх за-несла течія, чи камінці перетерли на порох, чи мул поглинув навіки.
Тут мені пригадується одна поїздка до Словенії, що, поміж іншого, привела мене у замок Храстовець поблизу містечка Ленарт у місцевості Словенське Ґоріце, німецькою Віндіше Бюельн. У могутній фортеці, що колись належала сім’ї Герберштайнів і донедавна використовувалася як божевільня, 1945 року було влаштовано табір для інтернованих юго-славських партизанів. У ньому тримали передусім членів німецької меншини та угорців із Прекмур’я[24], котрих збиралися виселити зі словенських земель. Проте багато хто не дожив до виселення — їх порішили руки злочинців чи умови життя у таборі: голод і хвороби. Як це часто трапляється, тут також точних даних немає, навіть приблизно не відомо, скількох людей було інтерновано до табору Храстовець за нетривалий час його існування (він діяв лише кілька місяців). Про кількість загиблих у ньому наявні також лише оціночні дані. Досі не було знайдено жодної книги обліку, доступні лише кілька неповних списків жертв. Чуток від цього тільки більшає. Навколо фортеці дуже мальовничо розкинулися рибні ставки, які тоді, вочевидь, використовували як місця поховання жертв. За розповідями місцевих жителів, спочатку зі ставка спускали воду, закопували у мул тіла і знову запускали воду. Проте гази, що виникають у процесі розкладу трупів, як розказала одна жінка, яка жила біля замку, призвели до того, що ставки одну чи дві зими не замерзали навіть у найхолодніші місяці. «Раніше вони завжди вкривалися кригою, дітьми ми каталися там на ковзанах, проте у повоєнні роки льоду не було, попри тріскучі морози», — розповіла жінка. Прості люди тлумачили це як Божу вказівку на скоєну тут несправедливість. У Храстовці загинула й моя двоюрідна баба, проте її поховали не у ставку, а на цвинтарі неподалік, у безіменній могилі. Це була сестра мого діда, яка одружилася зі словеном — ознака того, що вона, мабуть, єдина з усієї сім’ї не страждала на націоналістичні упередження і великонімецьку бундючність. Проте це її не вберегло: незабаром після кінця війни її у рідному Тюффері/Лашко схопили партизани і відправили до Храстовця, де вона померла. На час смерті їй було 70 років. Вона також заслужила, щоб люди знали її історію.