У Храстовці є принаймні хоч якісь списки жертв, бодай і неповні. В одному з них можна знайти ім’я моєї двоюрідної баби: Дрольц Паула, Лашко, померла у Храстовці 26.8. (1945). Дрольц — це прізвище її чоловіка-словена. Вона зазначена під номером 49 у списку, написаному від руки. Щодо незчисленних інших могил таких точних даних немає. У цьому й полягає сутність отруєних пейзажів: поховані у них загиблі переважно не мають ні облич, ні імен. А ще — що нам майже нічого не відомо про жертв, окрім, хіба, походження, та й то приблизно: євреї, роми і синті, переслідувані і винищувані як «цигани», поляки, радянські військовополонені, білоруси, словенські домобранці, німці і т. д. Здебільшого ми не маємо ні фотографій, ні документів жертв. Від цього особливо важко розпрощатися з цими подіями — завжди лишається щось недомовлене, якесь гостре, болісне запитання: ким були ці люди, закопані на наших луках чи в ліску неподалік, чиї останки знайшли лише через багато років? Як склалася їхня доля? Звідки вони прийшли чи приїхали? З ким вони були в мить своєї насильницької смерті — самі чи з родинами, коханими, батьками, братами і сестрами, друзями, іншими жителями села чи містечка? Ім’я аптекаря Єно Кона, якого одного січневого дня 1945 року в селі Полянка поблизу Доновалів убили за наказом мого батька, вбили разом із дружиною і двома синами — його ім’я я довідався випадково. І навіть отримав його фотографію. Тепер я знаю, як виглядав Єно Кон. Привабливий, ще моложавий чоловік із зачесаним назад волоссям і в круглих окулярах у роговій оправі, що надають йому розумного вигляду. Він дивиться серйозно, можливо, трохи меланхолійно, прямо у фотокамеру.
Проте часто нам відома лише приблизна кількість жертв, а в багатьох випадках ми не знаємо навіть цього. Сто, двісті, тисяча, кілька тисяч… Це стосується не лише Голокосту, але й інших масових убивств, які лишили свій відбиток на отруєних пейзажах. «І так буде завжди: пишучи про Голокост, ми почуватимемося зобов’язаними постійно повторювати великі числа, бо не можемо покласти кожного убитого в окрему могилу», — констатує польсько-американський історик Ян Томаш Ґросс у збірці есе «Золоті жнива», написаній спільно з Іреною Ґруджінською-Ґросс. Їхня праця присвячена тяжким і болючим польсько-єврейським відносинам протягом Другої світової війни і в перші роки після неї. Далі він пише: «Попри те, що годі й уявити собі досвід більш інтимний та особистий, ніж насильницька смерть, анонімність жертв фальшує знання про Голокост — і цьому ми мусимо опиратися. Адже вбито було конкретних людей, і їхні вбивці також були цілком конкретними особами»[25].