І справді, запитання про ідентичність жертв нерозривно пов’язане з ідентичністю злочинців, про яких ми часто знаємо так само мало, як і про вбитих. Ким вони були? Вони носили мундири чи були в цивільному, можливо, сусіди жертв, які діяли за власною ініціативою? Задля збагачення? Зводили давні рахунки? Через расову ненависть, яка раптом вилилася у жагу крові? З інших причин? Чи продовжують їхні нащадки і нині жити в отруєних ландшафтах, поблизу могил? У німецьких концтаборах, та й у розстрільних командах радянського НКВС велися списки, бухгалтерія, шпальти надходжень-витрат, що породило цілі лавини документів з особистими даними і датами. Багато було знищено чи загубилося у перипетіях війни, проте дивовижно багато паперів збереглося, тому нам відомо численні імена, обличчя, біографії людей. Натомість під час масових убивств десь просто неба, часто на околицях міст чи сіл, куди людей зганяли на забій, наче худобу, ніхто не записував імен — ні жертв, ні убивць. Не вівся бухгалтерський облік, не нараховувалася зарплатня, звідти у кращому разі зосталися приблизні числа. Та й самі місця часто залишалися анонімними, безіменними. Якийсь закуток карпатського лісу, неназване село серед Прип’ятських боліт, єврейське кладовище десь у Румунії, якого вже давно не існує, невідомий луг поблизу австрійсько-угорського кордону. І ми не знаємо, де починати пошуки. Чи позначено ці місця бодай на якихось картах? У розповідях очевидців іноді зринають мікротопоніми, і працювати з ними можуть хіба втаємничені, лише вони — якщо пощастить — можуть зорієнтуватися за неточно записаною назвою якоїсь ниви, галявини, пагорба, де відбулися страшні події. Ідеться про невідомі, недосліджені частини наших ландшафтів, які ми лише починаємо пізнавати — повільно, лякливо, невпевнено. І на цьому шляху на нас чекає багато труднощів. Найперше — зібрати якомога більше документальних джерел: зізнання злочинців, якщо слідчі органи їх допитували, свідчень очевидців, які самі пережили бійню або щось знають про неї, щось бачили самі або чули від інших. Звісно, до таких свідчень слід ставитися обережно, почасти навіть скептично. Свідки можуть помилятися, можуть плутати події або їхній перебіг. Письмові описи місцевостей, точні замальовки, схеми розташування, календарні записи чи щось подіб-не ми знаходимо вкрай рідко, адже тоді їх майже не робили. Та й навіщо? Не в інтересах злочинців було залишати слід на папері, який міг привести до місця злочину, а потім і до них самих. Тому вони намагалися тримати громадськість якомога далі від скоєного. «Німці хотіли перетворити Голокост на подію без свідків», — пише Ян Томаш Ґросс у своїй книжці. Але він має рацію лише до певної міри. Безперечно, так було у Треблінці та багатьох інших місцях. Проте дослідження масових розстрілів на кшталт масштабної праці Міхаели Хріс про вбивства євреїв у Бердичеві показують, що злочинці зовсім не намагалися якось утаємничити свої дії. Іноді це було просто неможливо. На більшості місць розстрілів були присутні місцеві жителі, котрі мимохіть ставали свідками, «тому що їхні будинки чи поля, на яких вони працювали, стояли чи лежали так близько до місць страти, що люди не могли не чути пострілів, не помічати пересування колон чи не бачити розстрілів перед своїми вікнами. Неможливо було уникнути того, що місцеве населення дізнається про скоєне», — пише Міхаела Хріс[26]. Навіть у негусто заселених місцевостях, далеко від населених пунктів, злочинці не могли на сто відсотків уберегтися від того, що невтаємничені довідаються про вбивства. Це я зрозумів у ґоттшейському Горнвальді. Селяни й лісоруби спостерігали за колонами жертв, чули постріли, бачили, як скидають тіла у карстові печери. Деінде місцеві свідки вже згодом натикалися на свіжонасипані захоронення, які, можливо, були навіть на їхній землі. Селяни дуже уважні щодо будь-яких змін у своєму ландшафті, від них не так легко щось приховати, зрештою, вони ж мусять знати, у якому стані їхні поля, луки чи ліс. У часи війни це особливо важливо. Протитанкові рови можуть надовго ускладнити польові роботи або й зовсім їм завадити. З іншого боку, ці рови часто використовували як місця для масових захоронень, адже це вже готові ями відповідних розмірів. Чому засипали саме цей рів? Що це може означати? Така цікавість до воєнного переоблаштування ландшафту — зрозуміла, невід’ємна частина повсякденної селянської праці.
Міхаела Хріст наводить також розповіді і замальовки німецьких свідків, які з чистої цікавості, з любові до видовищ приходили на масові розстріли, і ні підрозділи, що виконували страти, ні командири їх не зупиняли. Вони, наче туристи, влаштовували вилазки у навколишні ліси чи поля, де розміщувалися солдати, щоб побачити там щось, чого не було дома. Незвичайну, нечувану виставу, яку вони не хотіли пропустити. У протоколах розслідування злочинів керівника зондеркоманди 7а айнзацгрупи Б, командування якою потім перебрав на себе мій батько, я знайшов свідчення одного німецького польового жандарма, який спостерігав за масовими розстрілами євреїв і циган поблизу російського міста Клінци під Брянськом, неподалік від кордону з Білоруссю.