З власного бажання, бо хотів хоч раз побачити, як усе відбувається. Він поїхав туди разом із місцевим перекладачем, який гарно знав місцевість, протягом двох годин спостерігав, як розстрілюють чоловіків, жінок і дітей та вкидають їх у яму, а потім поїхав додому, бо вже надивився — як він через багато років сказав німецькому слідчому. Цікаво було б дізнатися, як побачене вплинуло на його сприйняття пейзажу. Що поставало у нього перед очима, коли він, повернувшись назад до Німеччини, у свій звичний побут, згадував про Клінци? Але про це його, звісно, не спитали.
Свідки були всюди — місцеві і прийшлі, майже у всіх випадках, навіть якщо вбивства відбувалися далеко від людських поселень, десь просто неба. Важливо й те, що численних місцевих свідків іноді залучали в помічники. Тобто цілком імовірно, що спогади про ці події могли передаватися від одного покоління до іншого. І постає питання, як це знання впливає на людей, які тут живуть? Як вони реагують на той факт, що під лугом, на якому вони випасають худобу, або в лісі, з якого беруть деревину собі на будинки чи дрова, є масове захоронення? Що вони роблять із цим знанням — ці жителі України, Білорусі, Угорщини, Словенії, Румунії, Австрії? Воно викликає жах? Спантеличення? Чи їм байдуже? Вони сердяться чи дратуються, бо не хочуть, щоб їм нагадували про такі речі?
«Чи пам’ятають люди, які нині живуть у цих місцях, взагалі про те, що сталося у липні 1941-го? Чи нагадують їм про це якісь зовнішні ознаки (наприклад, меморіали, пам’ятники)? Що вони знають чи принаймні роблять вигляд, що знають або не знають?» — запитує швейцарський історик Зімон Ґайссбюлер у вже згаданому дослідженні про винищувальну війну та забутий геноцид євреїв 1941 року в Румунії[27]. Це запитання можна з повним правом ставити всюди, навіть і тут. Воно спрямоване не лише на можливих свідків, які могли щось бачити або чути, але й на дітей чи дітей дітей, котрі довідалися про події з переказів або чуток. Як живуть люди, як живемо ми з цим знанням, як даємо собі з ним раду, як узгоджуємо його з нашим побутом? Чи можемо ми після відкриття масового захоронення тими самими очима дивитися на ландшафт, де це трапилося і де ми, попри все, продовжуємо (чи мусимо) жити — бо тут наша домівка, наші будинки, поля? Чи викликають такі відкриття якісь зміни в людях? І не лише в них.
Ми з’ясували, що насильницькі дії на кшталт масових розстрілів надовго впливають і на місця, у яких відбулися. Варто нам дізнатися, що тут трапилося — і ми інакше сприймаємо ці місця. Це, з певними обмеженнями, стосується і місць масових страт, поки неусвідомлених громадою, бо злочинцям, можливо, вдалося гарно замаскувати могили чи знищити всі сліди. Проте, як ми вже бачили, досягти повного успіху вдається украй рідко. Зазвичай залишаються темні чутки, невиразні ознаки, перешіптування, підозри, що десь там щось відбулося нечисте, щось приховане від людських очей — і саме тому воно вперто чіпляється за людську пам’ять і не забувається, не хоче замовкнути, поки зрештою щось десь не вирине, не проявиться — зізнання якогось свідка, спогад, мимохідь зроблене зауваження, пожовкла фотографія, документ, інші матеріальні докази, випадкові знахідки у землі.
Як сьогодні виглядають ці місця? Чи є у них щось, що відрізняє їх від інших, тих, де пейзаж нічого не приховує? Одного дня французький священик Пат-рік Десбуа та його супутники шукали якогось свідка у селі Хлібочок, де начебто не було ніяких масових захоронень. Їм назустріч на велосипеді їхав літній чоловік, натужно тиснучи на педалі. Вони зупинили його і запитали, чи не пригадує він ніяких розстрілів євреїв, чи не бачив, бува, чогось. Задавалося, це запитання аніскільки його не здивувало. Він відповів ствердно, мовляв, бачив. І так, наче це було найнормальнішою річчю на світі, повів чужинців до колективної могили за якихось сто метрів за селом, яка лежала у всіх на очах, прямо серед зораних полів. Десбуа з командою стояли над велетенською округлою ямою, в яку до війни викидали здохлу худобу і хворих тварин. Місце для падла, раніше такі були і в наших селах. «Там німці розстріляли всіх членів єврейської общини. Після війни селяни і далі скидали туди здохлих коней і хворих тварин. Отже, в ямі лежить худоба, на ній люди, а потім знову худоба», — пише французький священик[28].