Проте коли я тепер згадую той час, той хутір, де нас поселили, родину, яка нас прихистила, селянських дітей, з якими ми гралися, — у душі прокидаються теплі почуття. І мені хочеться пережити все іще раз. Навіть злого півня, який одного дня — певно, бо я полюбляв із ним дрочитися — вилетів мені на голову і безжально довбав своїм гострим дзьобом, поки я, розмазуючи сльози і кров, з вереском не втік у хату, навіть цього когута я бачу в набагато м’якшому світлі. Він здається мені прекрасним, яскравим, гордовитим птахом із розкішним пір’ям і пронизливим співом, яким щоранку мене будив. Ми, діти, досліджували густі ліси, збирали ягоди і гриби, видиралися на дерева й гасали широкими луками біля хати, слідкуючи, щоб не перейти дорогу могутньому рудому бику, який понуро пасся один на загородженому лужку і начебто легко впадав у шалену, всеруйнівну лють. Таким був пейзаж мого дитинства, і він був прекрасний. Незрівнянний. Легкий і безжурний.
Нині я знаю, що цим уявленням радше завдячую фальшивим спогадам, адже мій маленький світик у Міттерберзі аж ніяк не був безпечним, навпаки, часто виявлявся досить гнітючим і похмурим. Темне, нерідко вкрите хмарами громадище Ґрімміґа над Еннсталем, яка щодня заступала нам вигляд, могла би бути влучною метафорою того світу, метафорою темноти і загрози. Жандармів, які час від часу зазирали до нас, щоб перевірити, чи не переховується тут оголошений у розшук батько, арешт матері, власну лякливість і сум’яття, сльози — все це я витіснив і забув. Без сумніву, я мав інтуїтивно відчувати страхи і сум’яття дорослих, інакше й бути не могло, проте пізніше мені здавалося, що всі спогади просто стерто. Я переконав себе, що все було не так уже й погано і що дорослі напевне перебільшували, розповідаючи про нужденність перших повоєнних років. Я довго чіплявся за уявлення, яке нині здається абсурдним: що лихо і біду, про які моя мати пізніше так переконливо розповідала, я сам не пережив — ні голоду, ні холодів, ані страхів, ані гризот. Всі ці нещастя я відштовхував подалі, не міг чи не хотів про них пам’ятати. Мого батька вбили у березні 1947 року на перевалі Бреннер, коли він утікав, у той час ми жили на міттерберзькому хуторі. Про це я довідався набагато пізніше, проте матері про смерть чоловіка повідомили одразу в Міттерберґ. Її тодішнього розпачу — а вона кохала його понад усе — я не пам’ятаю. Я ніколи не пов’язував у своїй свідомості мале штирійське сільце і цю наглу подію, що змінила моє життя, не пов’язував аж до цього часу. Жодна тінь не мала падати на картину мого дитинства і пейзаж, у якому воно мирно колисалося.
Можливо, не в останню чергу саме цей досвід розвинув мою чутливість до поняття «пейзаж». Дов-гі роки я пов’язував із ландшафтами свого раннього дитинства найкращі й найприємніші спогади, поки не почав займатися історією власної сім’ї: тоді мені стало ясно, що цим ідеалістичним поглядом я завдячував передусім власній дитячій наївності й абсолютному незнанню. І раптом місцевість при підніжжі Ґрімміґа здалася мені не такою вже й мирною і невинною, її образ у моїй уяві взявся глибокими тріщинами. Проте ландшафт дитинства — хай яким жахним воно мені інколи здається тепер — немає нічого спільного з отруєними пейзажами, про які я писатиму далі. Приблизно у той самий час я дізнався, якої ваги поняттю «ландшафт» надало недалеке минуле, а саме мова націонал-соціалізму. Ще у ХІХ столітті «народницькі» письменники і теоретики, географи та історики наголошували на різниці між німцем, котрий начебто творчо трансформує свій ландшафт, і його кволими, безсилими сусідами-слов’янами. Останні, за уявленнями цих борців за німецьку місію на Сході, безвольно скніють у неродючих, болотистих хащах, які тільки й чекають на прихід цілеспрямованих германців, щоб ті забрали їх собі і культивували.