Якщо ми справді хочемо розшукати Хлібочок і всі інші місця, які не приймають свої масові вбивства, — як нам це зробити? Пошуки зниклих масових захоронень схожі на роботу археологів, як ми вже сказали. І справді, за останні кілька десятиліть виникла окрема високоспеціалізована гілка археології, яка дедалі глибше досліджує невідомі місця масових страт, а саме судова археологія. Особливими викликами для сучасних археологів стають місця масових убивств під час Голокосту, адже юдейська релігія, Галаха, суворо забороняє розоряти кладовища; з її погляду, масове захоронення — це також цвинтар.
Тому деякі науковці винайшли власну археологію Голокосту, базовану на антиінвазійних методах, насамперед на детальному аналізі даних повітряних зйомок, спеціальних топографічних і геофізичних дослідженнях і т. д., які дозволяють оприявнити сліди начебто остаточно знищені, сліди масових страт. В останні роки ці методи — з дивовижним успіхом — використовували для пошуку досі не відомих захоронень на великих територіях колишніх таборів смерті Белжець і Треблінка.
Звичним, проте дуже ефективним засобом у цій справі є також фотографії. «За допомогою фото масові вбивства набувають людського вираження, іноді на знімках навіть можна розпізнати риси обличчя жертв чи вбивць», — пише Ян Томаш Ґросс у вже цитованій праці[29]. Навіть більше. Такі фотографії, хай як тяжко нам дається їхній ретельний розгляд, дозволяють скласти уявлення, як відбувалися розстріли чи забивання на смерть і закопування тіл. Так, найперше жертви, а іноді й кати знову здобувають обличчя — можливо, розмиті, неточні, проте обличчя; не менш важливо і те, що в такий спосіб також увиразнюється пейзаж: ми бачимо дерева, кущі, луг, підвищення, заглибину, річку, звісно, здебільшого лише як тло, адже фотограф скеровував усю свою увагу на людей. На подію, яку він — хай яка була для цього причина — прагне задокументувати. Проте додавши трохи фантазії, ми можемо уявити собі, як виглядало це місце. Я зберіг у себе в комп’ютері кілька таких знімків, їх продають на інтернет-аукціонах і досить часто за немалі гроші. На одному, зробленому десь у Росії під час Другої світової, ми бачимо чотирьох чи п’ятьох мертвих людей у цивільному, точно їх порахувати неможливо, тому що тіла звалені на землю і почасти закривають одне одного, внизу видно мінімум двох жінок. Імовірно, це селяни, бо на тлі можна роздивитися паркан сільської садиби. Поряд із трупами троє по-селянськи вдягнених чоловіків копають яму для вбитих. На головах у них шапки — чому вони не познімали їх, як це належиться перед померлими? За копачами — можливо, чоловіками чи синами жінок, які лежать у траві, — наглядає німецький польовий жандарм, що видно з типової бляхи на ланцюжку в нього на грудях, у лівому кутку фотографії видно ще одну ногу у високому чоботі — мабуть, іще одного солдата. Хто зробив смертельні постріли — наглядачі? Це вони наказали селянам не знімати шапки, щоб іще більше принизити загиблих і вижилих? Що сталося з копачами могили після захоронення? Не виключено, що їх самих після завершення роботи розстріляли і вкинули у власноруч викопану могилу. Вермахт та інші підрозділи часто так робили, щоб усунути небажаних свідків. Чи хтось колись знайшов цю могилу? Чи відкопали загиблих і перепоховали їх на кладовищі? Чи вдалося комусь із сельчан пережити цю бійню? Чи їх усіх перебили, без винятку? Старих, чоловіків, жінок, дітей? Це також часто траплялося — у Росії, Білорусі, Україні, Польщі. Можливо, всіх інших жителів кудись вивезли, а саме село спалили? Хати у цих регіонах будували здебільшого з дерева, вони горіли, як солома, залишаючи по собі хіба муровані з каменю комини, печі та фундаменти, проте й ті швидко розсипалися під впливом погодних умов. Цілком можливо, що вбиті й досі лежать, як їх тоді закопали, могила давно заросла кущами, злилася з місцевістю. Скільки їх, таких місць злочинів із закопаними й досі не знай-деними жертвами, сховано в отруєних пейзажах? Тисячі? Десятки тисяч? Може, на місці страти — одному з тисяч інших — сьогодні живуть люди? Чи знають вони, що приховує у собі земля, яку вони обробляють? На чому вони поробили грядки? Посадили картоплю? Вирощують цибулю? Поставили сінник? Чи вони широкою дугою обходять місце, де, за переказами, має бути захоронення, про яке розказують старі люди? Чи їх не цікавлять тодішні події? Як реагують люди, коли дізнаються, що живуть на колективній могилі?