За допомогою фотографій можна локалізувати окремі місця. Проте у наведеному вище прикладі це неможливо: фото дає надто мало зачіпок. Не видно ні церкви, ні будь-якої іншої великої споруди, ні гори незвичної форми, ні жодної іншої топографічної ознаки, за якою можна було б розпізнати місцевість. На тлі ми бачимо лише луг і простий дерев’яний паркан, яких безліч у польських, українських та російських селах. Такий паркан міг би стояти і десь в Австрії. Ми не знаємо ні імен загиблих, ні назви місцевості. Просто якийсь хутір у Росії чи деінде на Сході, де німці виявилися поганими постояльцями. І таких місць багато. Безліч. Не про всі криваві бійні нам відомо. Проте дивовижно, скільки розстрілів було фотографічно задокументовано, і знімали самі вбивці — бо хто ж іще міг це зробити? Звісно, протягом Другої світової Головне управління безпеки Райху у Берліні заборонило фотографувати сцени розстрілів, наказ багато разів поновлювався, проте часто його просто ігнорували. Це видно з величезної кількості зроблених фотографій. Чим керувалися убивці-фотографи, ми не знаємо, про це можна хіба висувати гіпотези. З одного боку, вони прагнули зробити так, щоб захоронення зникли, сховалися від людського ока, проте перед тим, як засипати яму і більш-менш старанно її замаскувати, вони швиденько кілька разів клацали фотоапаратом, щоб зберегти для себе цю подію. Я багато розмірковував про цю дивну суперечність, але так і не знайшов задовільного пояснення. Засновок до розуміння цього явища пропонує німецька історикиня Міхаела Хріст у своєму дослідженні про вбивства бердичівських євреїв — звідки, до речі, досі не знайдено жодної фотографії, що, проте, не значить, що їх там не робили. Міхаела Хріст пише: «Навіть якщо громадськості невідомі фотографії з масових розстрілів у Бердичеві, зважаючи на кількість страт у цьому місті, частоту фотозйомок на інших місцях масових убивств, доступність місць страти та велику кількість інших солдатських знімків, здається неймовірним, що глядачі й учасники подій не робили там фотографій. Останні були чимось на кшталт трофеїв»[30]. Отже, трофеї. Навіть у моєму любительському фотоархіві є деякі з таких знімків. На одній із цих фотографій, також купленій на інтернет-аукціоні, видно багато чоловічих трупів, судячи з одягу — цивільних, точну кількість встановити не можна. Вони нерівними рядами лежать на витоптаному лузі, викладені перед глядачем. Фото не підписане, тому незрозуміло, ким були жертви й убивці. Більш-менш точно можна стверджувати, що знімок зроблено під час Другої світової війни. Тож загиблі могли бути євреями, тоді вбивці — з високою вірогідністю — німцями чи австрійцями. Звісно, не слід відкидати і литовців, латишів, угорців, українців та представників інших народів, які допомагали німцям у цій вбивчій справі. Але також можливо, що цих людей розстріляли члени радянського НКВС. Фото не дає надійних зачіпок чи вказівок на місцевість — видно лише луг, а більше нічого. І не можна навіть зрозуміти, що потім зробили з тілами. Їх закопали там, де люди зустріли свою смерть, вкинули у найближчу яму, яку не видно на фото? Щоб злочин буквально заріс бур’яном? Щоб ландшафт усе сховав? Як часто таке відбувалося з 1939 по 1945 роки? Такі випадки траплялися ще під час Першої світової і не припинилися і після Другої — згадати б криваву громадянську війну в колишній Югославії у 90-ті роки минулого століття, Сребреніцу та інші місця масових убивств. Весь час з’являються нові й нові колективні могили. А скількох жертв так і не знайшли або й не шукали?
Можливо, це здається хворобливим, та коли я дивлюся на свій садок і ліс за ним, то запитую себе: Що вони можуть приховувати? Що я знайду на цьому вкритому квітками лузі, якщо перекопаю його? Чи в дубовому лісі під Чатерберґом[31]? На березі цього ставка? Я наштовхнуся на кістки, іржавий колючий дріт, телефонний кабель, яким комусь зв’язували руки, на порожні гільзи, зітлілі рештки одягу і взуття? Чи це все — лише кошмари, результат моєї переобтяженої уяви? Кілька років тому я знайшов у себе в городі, глибоко в землі, виделку. Начебто звичайну столову виделку. Вочевидь, вона впродовж десятиліть лежала у землі. Витягнувши її і відчистивши, я здивувався, чому на ній немає і сліду іржі, а потім знайшов на ручці відтиск «Ваффен-СС». Виделка Ваффен-СС, вироблена з найкращої нержавійної сталі, у моєму городі.
Фотографії вбитих, часто напів- чи й зовсім роздягнених, німих, байдуже скинутих на купу, наче непотріб, безборонних супроти наших безсоромних поглядів, ці фото мають у собі щось порнографічне. Розглядаючи їх, ми відчуваємо ляк, огиду, лють, співчуття, проте водночас і певне збудження, наче нас застали за забороненим заняттям. Ми схожі на вуаєрів, які позбавляють останньої гідності невідомих їм померлих, які не можуть себе захистити. У свої найінтимніші, цілком особисті миті смерті вони віддані на поталу нашим поглядам як частина анонімної купи трупів, у якій неможливо вирізнити окремі обличчя. Не менш заплутані почуття викликають і зображені на фотографіях місцевості, пейзажі, про які ми знаємо чи думаємо, буцімто знаємо, що тут відбулися страшні події. Найбільше занепокоєння викликає те, що на фото ми не знаходимо ніяких вказівок на це, навіть якщо ретельно й уважно вивчаємо їх, шукаючи сліди. На них нема нічого. Ми не бачимо нічого, що вказувало б на жахіття. Ландшафт, який ми розглядаємо, спокійно і мирно розгортається перед нами. Начебто невинно. Лісок, латочка лугу, поросла високою травою, поряд із путівцем, що кудись веде, стяжка вздовж берега з вербами і вільхами, гірський хребет, мій город, садок — нічого особливого, ніяких ознак чи знаків. Лише пейзаж. Здебільшого цілком звичний, іноді ідилічний. Я бачив дуже багато таких фотографій — із Польщі, України, Білорусі, Австрії, Словенії; всі вони однаково тривожать своєю очевидною, виставленою напоказ банальністю, своєю буденністю. Саме непримітність цих місць, відсутність знаків, що вказували б на страшні події, додають їм примарливості, навіть загрози.