Частина ІІІ
Отруєні пейзажі. Моя перша свідома зустріч із ними відбулася під час поїздки до Західної України, багато-багато років тому. Разом з одним польським фотографом ми збирали матеріал для великого репортажу, а може, і книжки. Робочою назвою проекту після тривалих дискусій ми обрали «Останні євреї України». Під час Голокосту в Україні було вбито близько 1,6 мільйона євреїв, точного числа ніхто не знає. Більшість вижилих емігрували, коли з’явилася така можливість, у США, Ізраїль та інші західні країни. Багато українських євреїв не змогли жити буквально на могилах своїх ближніх. У країні залишилися небагато, здебільшого старші люди, одружені з не-євреями або ті, хто з якихось інших причин не зміг чи не захотів виїжджати. Ми хотіли поговорити з кимось із залишенців, побачити, як вони живуть, почути їхні історії.
З Варшави до українського кордону ми їхали поїздом. Перед кордоном проминули Белжець — маленьке непоказне містечко зі знаною, жахливою назвою. У Белжеці під час Другої світової війни німці (й австрійці) влаштували перший із трьох таборів смерті так званої «Операції Райнгард». У ньому 1942 року було вбито сотні тисяч людей, передусім євреїв, але також ромів і радянських військовополонених.
Тут проводили експерименти з промислового масового вбивства, випробовували спеціальні газові камери, які пізніше удосконалили в Аушвіці та інших таборах смерті. На початку тілá скидали в ями і заливали бетоном, проте гази, що виникають у процесі розкладу, розривали імпровізовані надгробки, тож німці мусили екскаваторами і кранами дістати трупи з землі і спалити їх на велетенських решітках, змайстрованих із залізничних колій. Це тривало місяцями. Пізніше жителі навколишніх сіл розповідали, що вся місцевість була постійно вкрита густим жовтуватим димом з огидним запахом, від якого на шибках лишався жирний чад. Ця деталь повторювалася у всіх розповідях: жінкам доводилося затуляти щілини в рамах, як узимку, і майже щодня мити вікна, аби вони пропускали хоч трохи світла. Обпалене волосся загиблих вітер розносив на кілометри. Пригадую, як в один із перших разів їхав до Белжеця, це було ранньої осені. Дорогою з Варшави до Белжеця я спинився перепочити за ренесансним містечком Замосць[32] (українською Замостя) на Сході Польщі, у затінку високих кленів, з яких уже опадало перше листя, хоч мені здавалося, що ще зарано. Піднявши кілька листків, я зауважив на них дивні чорні цятки, які розтлумачив як похмуру вказівку на місцевість, до якої прямував. Так, наче природа намагалася попередити про близькість місця багатьох страт. Тільки пізніше я довідався, що чорний візерунок на листі, який так мене сколихнув, викликаний цілком банальними причинами: це симптом поширюваного в Європі грибкового захворювання дерев, кленової ритисми, яка вражає різні види кленових. Цей грибок-паразит так густо обсідає листя, що утворюється чорний візерунок. Наче дерева вдягли траурне вбрання. Того разу я прихопив кілька листків у чорних цятках і тримав їх удома, поки вони не пересохли і не почали кришитися між пальцями.
Мені згадалися всі ці речі, коли ми проїжджали через Белжець. Поїзд сповільнився, проте не зупинився. Перед будівлею вокзалу стояла стара жінка, по-селянськи вбрана у чорне, і тримала за руку хлопчика, який весело махав поїзду. Ми помахали йому у відповідь із відчиненого вікна. Через пару кілометрів ми доїхали до польського прикордонного пункту Гребенне, де, без жодної видимої причини (всі формальності з перевіркою паспортів були швидко залагоджені) мусили кілька годин чекати під пекучим сонцем. Зрештою поїзд рушив і зі швидкістю пішохода просунув кілька кілометрів до кордону. На українській станції Рава-Руська на нас чекав Валерій, який протягом наступних двох тижнів мав возити нас своєю машиною по Західній Україні — колишній Східній Галичині і Буковині. Валерій виявився приязним і вправним шофером і провідником, за потреби він брався перекладати, бо прекрасно знав польську, наші ж знання української обмежувалися кількома фразами і простими реченнями.