Найперше ми поїхали у Перемишляни, дорога забрала дві години. У цьому містечку неподалік від Львова жив Хаїм Брандлер. Це був приземкуватий, проте міцної статури чоловік із широкими плечима атлета, на яких стриміла завелика для цього тіла кругла голова. Він прийняв нас у своїй двокімнатній квартирці з маленькою кухнею у занедбаному будинку з радянських часів. Пригостив яблучним компотом, із власних яблук, як він пояснив. І розповів, що має неподалік діляночку, 500 квадратних метрів, цього вистачає для основних продуктів харчування. Картопля, цибуля, морква, капуста, кілька яблунь і груш, всіляка дрібна городина.
«З голоду не помреш», — підсумував він із лукавою посмішкою. Хаїм розмовляв гарною, трохи застарілою польською, яку ще до війни вивчив у школі. Городини йому ставало, залишки він навіть продавав на базарі чи міняв на інші продукти. Моркву на цукор. Цибулю — на яйця. Курей він не тримав, на ділянці їх би всіх покрали, а у квартиру їх не візьмеш. «У ці нещасні часи хто не має якого городу чи бодай клаптя землі, аби щось собі виростити, то може й ноги простягнути», — сказав Хаїм Брандлер. Найважливішою, на його думку, була картопля. «Картошка — наш хліб насущний, без неї ми давно вже зійшли б на пси». На столі у нього лежала збірочка Шолома-Алейхема, на їдиші. У них удома розмовляли на їдиші, на вулиці — польською, за потреби — українською, насамперед із селянами з навколишніх сіл, які приїжджали до міста базарувати: продати свою всячину і щось прикупити. Сам він родом із Мощиської, українською Мостиської — містечка неподалік від сучасного польського кордону, там його батько працював пакувальником яєць. Професія гідна поваги, але оплачувана жалюгідно. Сім’я була багатодітна і набожна. Хасиди. Коли одного разу в їхню вуличку зазирнув фотограф, батько заборонив своїй дочці («Сестра була така тендітна і гожа», — замріяно пригадував Хаїм) фотографуватися. Бо Шабат. Це суперечить Волі Бога, — суворо вирішив батько, з таких питань він не терпів непослуху.
«А все, що трапилося пізніше, — вбивства, зґвалтування, спалення, винищення євреїв — це Богу подобалося, проти цього він там, нагорі, — Хаїм Брандлер показав пальцем на стелю, — не мав нічого проти?» Він похитав головою. В Україні всюди мордували євреїв, забивали, як скажених собак, і в Перемишлянах також, де Брандлер осів після війни. До війни у Перемишлянах і навколишніх селах жило 6 тисяч євреїв, тут стояли гарна мурована синагога і численні доми молитви, євреї мали своїх пекарів і м’ясників, кравців і шевців. Євреї, поляки й українці жили мирно. «Звісно, були й антисеміти, вони завжди є, проте ніхто нікого не хапав за горло», — розповів нам Хаїм Брандлер. Коли прийшли німці, все блискавично змінилося. Одним махом євреїв оголосили вільними, як птахи, над ними почали знущатися, стали ганяти, експлуатувати, як рабів, і грабувати; кожен, хто хотів, міг спокійно вбити свого сусіда-єврея. Просто так. Бо йому муляла око чужа хата, чи просто хотів забрати собі сусідову крамничку, шубу або добрі чоботи. А може, через те, що заборгував євреєві гроші. Велику синагогу — гордість громади — 1941 року спалили дощенту. Німці позаганяли в неї євреїв і підпалили дах. Хто намагався вистрибнути — розстрілювали. Хаїму Брандлеру пощастило — вчасно утік на Схід, пізніше воював у складі Червоної Армії. Повернувшись додому, він не побачив жодного єврея, вони всі зникли — розстріляні, забиті, отруєні газом.
Більшість членів сім’ї Брандлера також загинули у полум’ї Шоа. Батько помер ще до війни, 1935-го, в один рік із польським маршалом Юзефом Пілсудським[33], як гордовито підкреслив Брандлер. Матір убили німці. Хаїм Брандлер не знає навіть, де вона похована. «Мабуть, загребли десь, наче тварину, — сказав він гірко. — Тут, в Україні, ми всі живемо на одному велетенському кладовищі, всюди лежать наші померлі. У лісах, на луках і полях, на узбіччях доріг і вулиць, у садах. Може, і в мене на городі закопані кілька покійників, хтозна? У нас тут добре копни — одразу на кістки наштовхнешся, здебільшого єврейські. Уся країна отруєна трупами, не похованими, як належить, бо не було нікого, щоб провести обряди, проказати кадіш. Багато де вони й донині лежать у землі, як їх тоді закопали, наче сміття, яке треба прикопати, аби не смерділо». Протягом своєї мандрівки ми знову і знову чули ці слова, у Перемишлянах і в інших місцях: мерці лежать усюди — на луках і полях, у своїх безіменних могилах.