Наступним нашим пунктом було містечко Рогатин, 80 кілометрів на південний схід від Львова. Дорогою ми минали широкі поля пшениці і жита. І дуже багато картоплі. У селах вулиці обрамляли високі паркани, низенькі дерев’яні хатки ховалися за соняшниками і червоними й жовтими мальвами. Гілля вишень гнулося від стиглого врожаю. Багато хат було пофарбовано на блакитне. Раніше це означало, що в такій хаті є дівка на виданні. Але тепер усі села постаріли, дітей ми бачили небагато. Молоді, найперше дівчата, яким хотілося заміж, переїхали у міста, пішли працювати на фабрики, у контори чи магазини. У селі важко знайти собі доброго чоловіка.
У Рогатині ми зустрілися із групою євреїв, які пережили Голокост. Вони у супроводі родичів приїхали з США і Канади, щоб знайти могили своїх близьких. Більшості було вже за сімдесят, проте вони справляли враження цілком бадьорих. Лише одна літня жінка пересувалася на милицях. Усі вони розмовляли англійською з відчутним акцентом, іноді змішуючи англійські слова з їдишем. Група зібралася на полі за містом, де начебто було масове захоронення рогатинських євреїв, розстріляних 20 березня 1942 року. Дуже вірогідно, що тут лежали їхні родичі — батьки й матері, діди і баби, дядьки і тітки, брати і сестри. Приблизні контури незнайденої братської могили вони позначили світлими кілочками і натягнули шнурок із пластиковими прапорцями Ізраїлю, що тріпотіли на вітрі. Вочевидь, група не боялася показати жителям Рогатина, що вони євреї. Колись вони були сусідами, разом ходили до школи, разом святкували. Здавалося, вижилі чогось чекають перед позначеною ділянкою, вони скупчувалися все тісніше, і з їхнього барвистого одягу, яскравих курток, піджаків, кашкетів, добротного взуття здалеку було видно, що вони — іноземці з Заходу. На дорозі, що вела від міста до цього поля, стояв автобус з емблемою львівської турфірми, яким вони приїхали, за ним — українська «швидка». Запобіжний захід місцевої влади, яка не хотіла ризикувати, зважаючи на вік гостей? Водій автобуса відчинив двері, звідти горлало радіо, а він виклався у своєму кріслі й пив пиво з бляшанки. На певній відстані від групи полем ходив чоловік із двома дротами у руках, які ніс перед собою, наче шукаючи підземне джерело. «Це було тут! — раптом вигукнув він англійською, із сильним акцентом. — It was here! Not over there, where you are standing. It was here, I am sure». Я був тут, коли їх розстрілювали, бачив на власні очі. Загиблі лежать тут! Саме тут!
Група забурчала, дехто заходився голосно лаяти шукача, хоч він і був одним із них: «Gevalt! Cholera! Meschiggener!» Нехай припинить це божевілля, ганьба яка! Що подумають українці і мер Рогатина, який їх запросив? Могила там, де ми забили кілочки, це доведено, свідків достатньо. І в документах так написано. У відповідь шукач зневажливо махнув рукою і впевнено продовжив свій одиночний марш. На протилежному боці стояли українські селянки у яскравих хустках, поспиравшись на сапки. Вони обробляли грядки капусти. Проте тепер спинилися і застигли, зацікавлено спостерігаючи за чужинцями, які приїхали чортзна-звідки, аби топтатися посеред поля. Одна з жінок щось гукнула, всі засміялися, заблискали золоті й металеві зуби. Потім вони розвернулися і стали сапати зілля далі.
Пізніше шукач представився Джеком Ґлотцером із Лівінґстоуна, Нью-Джерсі, США. Побачивши, що до групи долучилися двоє новачків, які заговорюють із людьми, він поспішив до нас. Чоловікові кортіло розказати свою історію: «Після розстрілу 20 березня 1942 року я допомагав закопувати мерців. Всього у Рогатині бачив чотири розстріли. Я втік іще під час першого, проте недалеко, ховався у навколишніх лісах, аби спостерігати, що коїться. Нас, євреїв, у лісі було більше ста. Із Рогатина і містечок поблизу. Дехто помер у лісі — від голоду чи холоду, — ми їх там і закопали, може, вони й досі там лежать. Де? Вже точно не пригадаю. Цього ніхто не знає. Мій батько повернувся з Америки до Рогатина у 1938-му, там він займався м’ясним бізнесом, успішно, привіз із собою пачку долярів, хотів розвивати свій бізнес тут. Що за фатальне рішення, божевілля! 1938-й! — Джек Ґлотцер похитав головою. — Нас було три брати, вижив я один. Батько, мати, вся сім’я лежить десь тут, на цьому полі». Він зробив замашистий жест рукою. «Нерозумно зараз шукати могилу вбитих євреїв, це лише пробудить у людей цікавість, — сказав Ґлотцер. — Ми поїдемо, а вони одразу ж почнуть порпатися в землі. В Україні багато людей глибоко переконані: де поховані євреї, там лежать золото і цінні речі».