Через кілька днів перед фатальним 20 березня 1942 року німці наказали головам єврейської громади Рогатина (гетто влаштували 1941-го, незабаром після гітлерівського нападу на Радянський Союз) надати 150 людей для роботи. Їх змусили викопати за містом, біля цегельні, дві великі ями, кожна десь двадцять на п’ятнадцять метрів, три метри завглибш-ки. Наче протитанковий рів. «Вони вже тоді пере-шіптувалися, мовляв, копаємо собі могилу, — розказав Джек Ґлотцер. — Рогатинські євреї точно знали про долю своїх одновірців в інших містах. 20 березня, о 6 ранку їх розбудили постріли. Німецькі солдати разом з українськими колаборантами проходили по гетто і стріляли у все, що рухалося, чоловіків, жінок, дітей. Охоплені панікою, євреї не знали, куди бігти. Тих, кого не застрелили німці, українські підручні добивали молотами, ломами та іншим важким інструментом. Вижилих зігнали на головну площу містечка і вишикували рівними рядами. Так вони мусили стояти годинами, хто хоч ворухнувся — вбивали. Потім євреїв — живих і мертвих — повкидали у вантажівки і завезли до власноруч викопаної могили. Я все бачив зі своєї схованки. Людей ставили на краю ями і розстрілювали з автоматів і карабінів. Я бачив, як упали мої рідні. Одне за одним. Так за один-єдиний день було вбито щонайменше три тисячі рогатинських євреїв», — стверджує Ґлотцер. Дехто з його товаришів-подорожніх заперечує, мовляв, жертв було більше, тисяч п’ять. Свідки стверджували, що після розстрілу земля ще кілька днів дрижала і рухалася. Ця картина завжди зринає у розповідях вижилих чи місцевих очевидців, також і з інших місць масових страт. Деяких жертв під час розстрілу лише ранили, живими вкидали у яму і засипали. Могила рухалася ще кілька днів.
До групи підійшов літній український селянин, ідучи, він спирався на довгий ліщиновий ціпок. Попри спеку, він мав на собі куртку з товстої тканини і картатого кашкета. «Ось тут, де у вас кілки забиті, ніколи нічого толком не росте, хай що ми не садили — хоч буряк, хоч капусту, картоплю, гречку, — промовив він докірливо, дивлячись не на людей, а в землю. — Перестала земля родити, а колись тут аж гуло все. Та відколи закопали євреїв — як відрізало. Земля більше не хоче. Намагалися це поле запустити, худобі на випас — теж нічого не вийшло. Корови верталися без молока, дві чи три отелилися мертвими телятами, одна від цього сама здохла, — він перелічував удари долі монотонно, наче на літанії, і похитував головою. — Земля ця навіки проклята, те, що зробили з євреями, — гріх, великий гріх».
Кілька євреїв, що стояли поряд, закивали, літня жінка на милицях заплакала. Джек Ґлотцер обійняв її, заспокоюючи. «Десь тут на цьому полі лежать її батьки, брати і сестри, вона єдина з сім’ї пережила бійню, як і я», — пояснив він, майже вибачаючись. «То був гріх, великий гріх, — повторив українець. — Як же нам жити з усіма цими вбитими на наших полях і луках?» Він похитав головою, а потім розвернувся і повільними, важкими кроками пішов у напрямку Рогатина.
Переконання, що земля, в якій закопано євреїв, не буде родити, відоме і тут. Раніше на лису латку на городі, на якій нічого не росте, у селах казали: там єврей похований. У Відні та інших містах цю приказку знають трохи інакше: якщо посеред вулиці перечепишся об якийсь горбик абощо — то могила горбатого єврея. Після слів старого українця мені згадалися ці давно забуті приказки, які нагадують нам, що отруєні пейзажі аж ніяк не нові, а віддавна закріпилися у нашій уяві.
Ізраель Габер із Лондона переховувався не в лісі, а в будинку, в якому нині розміщено Рогатинську міськраду. Тоді там був німецький шпиталь. За допомогою друзів-українців вони з батьком — місцевим адвокатом — влаштували собі схованку в підвалі, Ізраелеві тоді було 13 років. Там, у підвалі, зберігалися папери з австрійських часів — велетенські штабелі, що сягали стелі. За ними батько з сином влаштували печеру, в якій пересиджували денну пору, боячись бодай поворухнутися. «Зачувши якийсь звук у підвалі, — розповідає Ізраель Габер, — ми ніколи не знали, хто це, friend or foe, друг чи ворог, ми боялися всіх і кожного, бо будь-хто міг видати нас німцям. За кілька копійок, кілограм сала чи пляшку самогону. Про нашу схованку знав лише сторож, він нас не зрадив, а навіть приносив нам їсти, хай Господь буде милостивий до його душі. Батько помер за два тижні до того, як нас звільнили росіяни, від виснаження, його серце не витримало цих злиднів і хвилювань, сторож поховав його уночі десь у парку, точніше, закопав. Я навіть не знаю, де саме. Проте тут усюди лежать померлі, куди б ми не пішли і де б не стали. Якщо я зараз почну шукати батькову могилу, місцеві подумають, що я тут долари й дорогоцінності шукаю, які ми буцімто закопали перед бійнею. І варто буде нам лише від’їхати, як вони все перериють, щоб знайти єврейське золото. Тут усюди так. Коли люди дізнаються, що десь поховані євреї — у лісі чи в полі, не важить, — то беруться за лопати і поспішають туди. Зазвичай вони нічого не знаходять, хіба що зітлілі кістки, може, ще залишки одягу, хоча здебільшого євреїв змушували роздягатися перед розстрілом. Німці забирали у них усе: будинки, меблі, все майно, одяг, взуття, а найперше, звісно, гроші і прикраси, буквально все, навіть золоті зуби виривали у покійників».