Єврейське золото. Прадавня легенда, що й досі примарою зринає у головах людей серед отруєних ландшафтів. Де поховано єврея — точно знайдеш скарби, золото та коштовності. У багатьох випадках це навіть правда, німці грабували євреїв, проте знаходили не всі дорогі речі. Ян Томаш Ґросс у своїй праці з промовистою назвою «Золотий урожай» описує, як після закінчення війни населення, що жило поблизу Белжеця, і солдати Червоної Армії, розміщені поряд, системно перекопали невелику ділянку в кілька квадратних кілометрів, шукаючи золото і коштовне каміння на місці, де німці колись зсипали рештки від спалених трупів. Вони працювали, як професійні шахтарі: рили ями до десяти метрів завглибшки, радянські солдати навіть використовували вибухівку, щоб добутися до глибших «золотоносних» прошарків. Ґросс цитує свідчення очевидців, які приїжджали до Белжеця 1945 року і зустріли кількасот «золотошукачів», що запекло, наче мурашки, порпалися в землі. Це тривало кілька років, поки «золотоносні жили» не виснажилися. Подібне відбувалося і поблизу інших концтаборів, під Аушвіцом/Освенцімом. Колишній співробітник музею в Аушвіці/Освенцімі розказав, що люди набивали мішки попелом і «мили» його вночі у Віслі у спеціальних ситах, щоб видобути омріяне золото, як колись золотошукачі на Дикому Заході[34]. Плоди кропіткої праці не можна було не помітити: навколо колишніх таборів нові будинки виростали, наче гриби.
Один зі свідків, якого французький священик Патрік Десбуа знайшов під час своєї мандрівки Україною, розповів, що мешканці села Боровне поблизу Рави-Руської збіглися одразу після вбивства євреїв, щоб обшукати місце, де жертви за наказом німців мусили роздягатися догола. Сельчани сподівалися знайти там цінні речі, золото, прикраси, золоті годинники тощо, які євреї в останню мить повикидали, щоб не віддавати німцям. «І вони таки знаходили, навіть долари. Євреї все це позаривали у землю. З часом люди перестали туди ходити, колишнє поле заросло лісом», — розповів свідок, який тоді був дитиною[35].
В іншому місці, де над колективною могилою споруджено пам’ятник, Десбуа наштовхнувся на сліди розорювачів могил. Було видно, що землю недавно перекопали, навколо пам’ятника зяяло багато ям, в одній із них священик знайшов білі смуги — залишки вапна, яким за наказом німців пересипали тіла. Шукачі скарбів повикопували людські кістки, що покидали довкола, — черепи, лопатки і великі гомілкові кістки.
Проте не варто думати, що такі гієни були і є лише на нібито дикому, нецивілізованому Сході. Не так давно я збирав матеріал для репортажу про небажання пам’ятати про ромів Бурґенланду. І бюрґермайстер села Кеметен, що у Південному Бурґенланді, розповів мені, як його сусіди одразу після депортації ромів восени 1941 року подалися у «циганське поселення» віддалік від села, щоб спалити нещасні хатки. Вони їм завжди були наче колюк в оці. Проте перед тим, як підпалити навіть найбідніші хижі, вони обшукали майно, залишене ромами, і забрали все, що змогли підняти або віддерти і що здалося їм придатним для господарства. Реманент, білизну, меблі. Ця історія, про яку після війни говорили в селі, підтвердилися, коли кілька років тому бюрґермайстер наказав прибрати так званий «циганський закуток», де колись жили роми, і привести до ладу могили. Робітники знайшли чимало сміття і згорілих дощок. Різниця полягала в тому, що бурґенландські роми зазвичай не мали золота і дорогих речей, які могли б накопичувати і ховати. Їхні сусіди-селяни знайшли тільки простий реманент і дешевий мотлох. Проте і їх вони забрали.