Отруєні пейзажі як Ельдорадо. Масові захоронення як ріг достатку. Невинні сусіди як золотошукачі. Вони просто викопують із землі те, що хтось закопав, аби знищити навіки. Попіл і кістки. Якщо старанно провіювати чи промивати попіл, то можна — якщо пощастить — знайти золото і коштовне каміння.
В отруєних ландшафтах постійно копають: одні закопують, інші викопують. Так, наче ми — собаки чи кроти. Вочевидь, така вже людська натура; вона довіряє землі все, не лише померлих. Ми закопуємо речі, щоб позбутися їх, бо вони нам більше не потрібні, зносилися чи зламалися, або навпаки, щоб вберегти їх від плюндрування, крадіжки чи нищення. В Україні у 30-ті роки й пізніше траплялося, що віруючі люди закопували в надійних місцях хрести, ікони та інше церковне начиння, щоб убезпечити їх від безбож-ників-комуністів. І сподівалися відкопати їх потім, коли настануть кращі часи. Про це пише українська письменниця Оксана Забужко у своєму романі «Музей покинутих секретів»: «…наші бабусі ховали ікони по ямах, наші мами підглядали, як це робилося, певно, й бавилися, наслідуючи дорослих, як звичайно діти»[36]. До речі, у часи переслідувань часто закопували й мацеви — юдейські могильні камені, щоб вберегти їх від нищення. У липні цього року на єврейському кладовищі на Зеєґассе у Відні було знайдено могильні камені, закопані хоробрими громадянами у нацистську добу.
Під час однієї поїздки українськими Карпатами у Космачі та інших місцях гуцули показали мені дерев’яні придорожні хрести, лише недавно повідкопувані — їх закопали ще їхні батьки, щоб не дати комуністам їх повалити і спалити в ім’я святого прогресу. У часи комуністичної влади на Гуцульщині і в інших регіонах було без ліку знищено капличок і придорожніх хрестів, останні ще у 80-ті роки минулого століття, за генсека московського ЦК Юрія Андропова. Тоді кожна місцева комсомольська організація була зобов’язана щомісяця звітувати, скільки християнських символів знищила. Здебільшого вірнопіддана партійна молодь робила це під покровом ночі, не в останню чергу через страх перед набожними гуцулами, часто своїми батьками чи дідами-бабами, які також уночі закопували хрести й óбрази, щоб уберегти їх від власних дітей. Карпатські пейзажі, далекі гірські схили й полонини, густі ліси якомога далі від людських домівок, дороги і стежки дуже придатні для таких справ.
З іншого боку, ліс, як пише Оксана Забужко, також має «коротку пам’ять, ліс, як партизан, жив біжучою хвилиною, — кожна прошуміла буря змінювала топографію ще вчора навпомацки знаної місцевости, загороджувала прохід упалим деревом, осунутим схилом; гіллячку, зламану на познаку, збивав олень чи ведмідь, зроблені на стовбурах зарубки присихали, як близни на тілі, й чорніли, зливаючися з пейзажем; на витолочених місцях постоїв по недовгім часі знов виганялась трава й засвічувалися рясні вогники жовтецю й анемонів, пролита кров усотувалася в землю, не лишаючи сліду… Скільки їх уже пріло під землею похованими на безвік, тих наших покинутих секретів!»[37]
Закопування у лісі чогось, що пізніше збираєшся знайти, завжди пов’язане з певним ризиком. Раптом знавець таємниці помре раніше, ніж встигне поділитися з кимось своїм знанням? Якщо загубиться карта, яку він так старанно малював? Або через багато років він і сам не знайде свою схованку, бо місцевість сильно змінилася. Тут мені на гадку спадають історії мого діда. Коли росіяни підступали ближче, він закопав свій скарб — мисливську зброю — десь поблизу рідного Амштеттена, де жила його сім’я. Свій непомильний штуцер «Маннліхер-Шьонауер», одноцівкового «Зауера», двостволку, рушниці з відкидною цівкою — їх у нього було кілька. Через кілька років після закінчення війни, коли все більш-менш заспокоїлося, він хотів відкопати милу серцю зброю, яка стільки років чесно служила йому на полюваннях, — та, попри гарячкові пошуки, так і не зміг знайти свого сховку. Його замальовки виявилися неточними, дерева, що слугували йому орієнтирами, за цей час зрубали, на їхньому місці повиростали нові, та ще й пам’ять почала зраджувати, не в останню чергу через пиятику, якою він дедалі більше захоплювався. Зброя зникла назавжди. Можливо, вона й досі лежить десь у землі, за стільки років іржа поїла її і перетворила мисливську гордість на неприглядний, незрозумілий шматок металу, хоч передбачливий дідусь і замотав свої рушниці у дбайливо проолієне полотно і водонепроникну плівку.
Проте для злочинців, які докладають усіх можливих зусиль, аби навіки знищити безіменні могили, ландшафти з їхніми топографічними особливостями — природними вирвами і заглибинами, глибокими прірвами і непрохідними лісами — створюють майже ідеальні умови. Убивці використовують коротку пам’ять лісів і рівнин на свою користь. Пролита кров усотується в землю, не лишаючи сліду, — пише Оксана Забужко. Це правда так? Кров справді не залишає слідів? У спогадах вона ще й як їх лишає, і ці сліди, як ми бачили, дуже важко відмити чи відтерти.