Рехніц, Дойч Шютцен, Кочевський Роґ, Курапати, Доновали, Бікерніеки, Берлінці, Борове, Хватів, Дойч Альтенбурґ, Лисиничі… Можна без зусиль продовжити перелік поселень і місць у Центральній та Східно-Центральній Європі, де кров залишила свої невитравні сліди, цей перелік майже безкінечний. Нові місця до нього тільки додаються. Нині ми лише на початку, ще навіть не починали толком складати карту отруєних пейзажів. Поки ми лише збираємо необхідні дані й факти, порівнюємо їх, переглядаємо джерела і цифри, потрапляємо у досі невідомі архіви, збираємо численні перекази, історії, свідчення і спостереження та докопуємося до важливих деталей. Перед тим, як взятися до основної роботи, ми мусимо усвідомити: тріумфатори часто перейменовують місця, змінюють топографічні назви. Зазвичай перемоги і політичні переструктурування ідуть у ногу зі зміною назв, і починається це з населених пунктів, вулиць і площ, а закінчується місцевими назвами, які зникають разом із людьми, що тут жили, — неважливо, вбивають їх чи виселяють, а може, вони самі покидають рідні місця. Так нові володарі загарбують ландшафти. Називаючи все по-своєму, зриваючи старі таблички і вішаючи нові. Протягом останніх десятиліть багато місцевостей і населених пунктів по кілька разів змінювали назву, що могло призвести і до легшого забування подій і місць, таких, щоб — як хтось і хотів — не збереглися у пам’яті.
Карта отруєних пейзажів покликана протидіяти забуванню і витісненню. Чи це можливо? Чи можна взагалі позначити такі події на карті? «Не існує нічого, що не мало б просторових координатів, — пише німецький історик Карл Шльоґель у збірці есе „У просторі ми прочитуємо час“, — шляхи втеч і наркотрафік, поля битв і концентраційні табори, тектонічні утворення і територія поширення міщанського роману, центри готики і міста майя, поглинуті джунглями, мережа римських вулиць і квартали червоних ліхтарів у великих містах, життєві шляхи і поля битв, каналізаційні мережі Лондона і повітряні коридори до Західного Берліна, шкільні доріжки для дітей і план Шліффена[38], омріяні туристичні пейзажі і топографія насильства»[39]. Топографія насильства і терору охоплює і незліченні невідомі місця, про які йшлося вище: безіменні могили посеред полів, захоронення у лісах, вкриті тлілим листям і густим корінням, замуровані підземні штольні, глибокі вертикальні карстові печери, протитанкові рови, наповнені трупами. Саме їх потрібно нанести на карту і підписати. Ми мусимо обійти і виміряти всі пейзажі, використовуючи інструменти сучасної науки, судової археології та археології Голокосту. Звісно, на початку наша карта матиме безліч білих плям, про які ми навіть не знати-мемо, де вони точно розміщені. Нам відомо лише, що вони є і щось приховують. Ці плями ми зобов’язані розслідувати з усією можливою впертістю. Може статися так, що, нарешті локалізувавши якусь із цих білих плям, ми раптово з’ясуємо, що вона лежить недалеко від нашої домівки, так би мовити, у нас перед дверима. Можливо, місце, яке ми після тривалих пошуків і розслідувань нарешті зможемо ідентифікувати, відоме нам ще з дитячих виїздів на природу. Ми знаємо його, бо колись перевідували там своїх друзів чи купували вино, прекрасне червоне вино. Бо там є гарний ресторан. Чи приємний готельчик, у якому ми час від часу зупиняємося. Проста, невелика, чарівна місцина. Ми справді мусимо так учинити з цим милим сільцем — нанести його на карту отруєних пейзажів? Може, краще було б промовчати, щоб уникнути неприємних емоцій? Не можна допускати, щоб такі міркування вплинули на наші дії. Саме такі місця важливі для нашої карти. «Деякі карти оприявнюють невидиме — покинуті цвинтарі, знесені храми, зниклі села», — пише Карл Шльоґель у вже цитованому есе[40]. Це завдання і нашої карти — робити невидиме видимим, а тому придатним до осмислення. Карти не просто показують, що де лежить, на якому градусі довготи і широти, не лише дозволяють виміряти відстань від одного пункту до іншого — вони розповідають історії. Також болючі. Найперше ми мусимо намагатися за всіма правилами картографії позначити наші місця, тонко підструганим олівцем позначити їх у системі координат, одне за одним, і, за можливості, паралельно записувати на цій карті пов’язані з ними історії, перебіг подій, імена жертв, їхню кількість, а також імена злочинців та інші обставини. З холодною головою, діловито, навіть якщо це, звісно, робити непросто. Для цього доведеться спочатку локалізувати безіменні могили, щоб потім реконструювати події, історії жертв, наскільки це можливо через стільки років, і повернути їм їхні імена та обличчя. Це стосується і самих місць. Жодну з місцевостей, де відбулося щось подібне, не можна віддавати колективній амнезії, навіть якщо це і здається так зручно.