Звісно, люди, які живуть у таких місцях, здебільшого не хочуть знати про події минулого. Це можна зрозуміти. Зрештою, це їхній дім, і вони не хочуть, щоб нормальний плин їхнього життя підважували спогади про події, з якими вони, можливо, ніяк не пов’язані. Ці люди, як і всі ми, прагнуть жити у чистому, нічим не ураженому просторі, побудувати дім, ростити дітей, обробляти свою ниву. У цьому нормальному житті для масових захоронень немає місця, їх ніхто не хоче мати перед очима, не може навіть уявити. Пригадую свій візит до Освенціма/Аушвіца кілька років тому, де я проводив літературний вечір. Наступного дня я тинявся головною площею, і якось мимохідь заговорив із власником тамтешнього кафе-морозива. Я запитав, як живеться торговцю морозивом у цьому місці з таким минулим і такою назвою. Це його роздратувало. Він сказав, що не може вже цього чути — Аушвіц, Аушвіц… Мовляв, хоче продавати морозиво тут, у сучасному Освенцімі, а не в концтаборі Аушвіц, шоколадне, ванільне, малинове, він сам його робить — смакує божественно, чи не хочу я скуштувати? Він пишається своїми досягненнями, бо таки знається на морозиві, він цього вчився. І не несе відповідальності за те, що було скоєно сімдесят років тому. Освенцім — його домівка, тут він заробляє собі на життя, утримує свою родину, продаючи морозиво і каву, а все інше його не обходить. Французький священик Патрік Десбуа описує схожий епізод в Україні. На якомусь хуторі старий селянин повів його до колективної могили прямісінько посеред городу одного з жителів села. Дід розказав, що все відбулося саме тут, — він сховався метрів за двадцять звідси і бачив, як євреїв розстріляли, а потім закопали. Поки Десбуа з селянином отак стояли і говорили, з навколишніх хат повиходили сусіди дізнатися, що тут коїться. Зачувши, про що старий розмовляє з чужинцем, один обурено закричав, мовляв, це його город, і будьте ласкаві, дайте йому спокій! Їхні городи ніяк не пов’язані з цими давніми історіями! Його обурений крик підтверджує те, про що в селі й так всі знали: тіла розстріляних євреїв і досі лежать під цибулею і помідорами[41].
Люди обурюються, вважають це невчасним, навіть моветоном, коли прямо перед їхнім будинком, у саду, на луках чи у лісі починають розкопки, щоб дістати на світло Боже те, що, на їхню думку, має лишатися в землі. Померлих і їхні історії. Вони не пасують до місцевості. Ні до нашого прекрасного пейзажу. Ні до наших садків, що дарують нам спокій і відпочинок. Із таким ми не хочемо мати справи, дайте нам спокій, нам треба салат і помідори на наших грядках, домашнє морозиво і вино на продаж. У різних місцях люди реагують дуже схоже, коли почуваються проти волі втягнутими в конфронтацію з історією. Візьмемо до прикладу бурґенландські села Рехніц і Дойч Шютцен. У Рехніці населення спочатку також було налаштоване на повне заперечення і замовчування, ніхто не хотів і слова мовити, не розказував, де могила. Навіть тепер ще дехто стверджує, що зникле захоронення і досі не знайдене, бо ніякого захоронення не існує. Бо не було ніяких загиблих, і євреїв ніхто не вбивав. Принаймні не в Рехніці. Цією кривавою історією просто зганьбили село, а жителі стали невинними жертвами, які мусять розплачуватися за чиїсь хворобливі фантазії. Але хто може вигадати такі історії? Такі реакції — це форма самозахисту: люди не бажають усвідомлювати неприємні речі, витісняють їх, не хочуть, щоб пейзаж затьмарили, уразили якісь похмурі історії. Люди намагаються вберегтися від відкриття давніх ран, які вже начебто давно загоїлися, а тепер почнуть кривавити знову. Проте чи справді загоїлися ці рани? Чи ж вони не ятряться й далі, а під шкіркою не збирається гидкий гній? Чи не розумно було б саме через це їх розітнути і дбайливо прочистити?
У Дойч Шютцені братську могилу наче й знайшли, проте і тут відчувається, що більшість сельчан з великою неохотою говорять про тодішні події і найліпше б забули про них назавжди. Варто запитати про меморіал у Шутцвальді — і наштовхуєшся на сердиті погляди чи й відверте небажання говорити; у кращому разі місцеві цідять «так» або «ні». Скільки ще порпатися у таких історіях? Колись же треба їх нарешті забути.