У Дойч Шютцені люди, вочевидь, вважають незаслуженим ударом долі те, що їхнє село мусить нести на своїх плечах такий тягар історії. Чому саме ми? Дойч Шютцен, як і Рехніц, — село виноробів. Своїми винами — «Блауфренкіш» і «Цвайґельт» — селяни справедливо пишаються. Як і прекрасною природою, котра приваблює туристів: схили пагорбів аж до угорського кордону вкрито мішаними лісами, дубами, буками, соснами, ялинами, а поміж ними розпорошено маленькі виноградники. Рай. Лише якщо придивитися уважніше, стоячи біля меморіалу у Рехніці або пам’ятної дошки на церкві Св. Мартіна у Дойч Шютцені, усвідомлюєш, що цей пейзаж, який випромінює спокій і безтурботність, отруєний подіями з недавніх часів.
Польський журналіст і письменник Павел Смоленський уже багато років досліджує складні взаєминами між поляками та українцями, на яких і досі лежить тінь незавершених дискусій про недалеке минуле. Їх отруєно кривавими конфліктами, різаниною, помстою, депортаціями, вигнаннями, взаємними звинуваченнями... В одному зі своїх репортажів про вперті спроби однієї українки на ім’я Анна Карванська, яка живе в США, справити своєму чоловіку гідну могилу Смоленський описує напружені відносини між поляками та українцями, спричинені новітньою історією обох країн. Чоловік Анни Карванської, Дмитро, був офіцером УПА, яка після 1945-го ще впродовж багатьох років боролася проти комуністів на території Польщі та Західної України. Разом із загоном українських бійців 1946 року, на День трьох царів[42], він напав на польське село Бірча поблизу Перемишля і загинув там разом із двадцятьма двома своїми вояками. Мешканці села нашвидкуруч поскидали вбитих нападників у якусь яму і закидали землею. Приїхавши до Бірчі, Смоленський побачив, що на місці, де й досі лежать українці, гребуться кури, валяється непотріб і подекуди ростуть кущі здичавілої смородини. Усі прохання Анни Карванської поставити на могилі бодай хреста сельчани вперто ігнорували. За всі роки після смерті Дмитра на цьому місці ніхто жодного разу не запалив свічку і не проказав молитву[43].
Смоленський аж ніяк не намагається зменшити провину УПА, котра якийсь час співпрацювала з німецькими загарбниками, сподіваючись вибороти незалежність для України. Вояки УПА влаштували жахливу різню на Волині, винищивши польське населення і євреїв, які там жили. Польському журналістові про це відомо, проте він спокійно і виважено розповідає історію села у Південній Польщі, мешканці якого відмовляють українським воякам у християнській могилі, бо ті багато років тому воювали з їхніми батьками. Через це в селі досі є анонімне захоронення, проста яма, яких багато у цій місцевості, в українських і польських селах, зарóсла помідорами і здичавілою смородиною.
Ми знаємо безліч таких місць, проте якісь нам і досі невідомі й залишаться такими навіки, якщо ми не розпочнемо пошуки. Тоді злочинці досягнуть своєї мети. Читаючи і потім перекладаючи історію Павла Смоленського, я пригадав один випадок, що трапився у маленькому селі в Південному Бурґенланді, де я мешкаю. Там після кінця війни застрелили двох польських примусових працівників, застрелили росіяни, і ніхто не знає, за що. Кілька російських солдатів завели їх у лісок над селом, Боксдорфом, розстріляли і закопали на тому самому місці. Проте геть неглибоко, і незабаром їхні ноги вже стирчали із землі. Про це мені розповів один старий сусід і показав місце у лісі, де поляки знайшли свою смерть. Отака трагічна і безглузда історія. Потім цих чоловіків відкопали і поховали на місцевому кладовищі. Там я знайшов їхню могилу. Звідти почалися мої пошуки, що закінчилися репортажем. Я хотів розповісти історію цих невідомих поляків, які лежать на боксдорфському цвинтарі. Під спільним надгробком. Станіслав Медрек і Станіслав Ґжанка. Готуючи репортаж, я отримував усе більше і більше матеріалу, звідкілясь зринули навіть фотографії обох молодиків, які повернули собі обличчя і свою історію, навіть якщо вона й закінчилася трагічно. Важливо, що ми знову згадали цих двох молодих поляків, знаємо, як вони виглядали, що були веселими хлопцями, полюбляли кіно й мали успіх у дівчат. Може, то випадок урятував обох Станіславів від печальної долі Дмитра Карванського, якому польські селяни і досі відмовляють у пристойному похованні. Якби росіяни закопали обох поляків трохи глибше, можливо, вони б і нині лежали у тому ліску біля Боксдорфа, і навіть півень би за ними не кукурікнув. Скільки інших могил ми не знайшли? Ми всі живемо в отруєних пейзажах, тож мусимо зважати, коли, працюючи у полі чи в лісі, або під час мандрівки випадково наштовхуємося на щось, що не можемо розпізнати з першого погляду. Якщо придивитися ретельніше, наша знахідка може виявитися свідченням недавніх історичних подій. Я ніколи не забуваю про це, коли сиджу у своїй бібліотеці й дивлюся вдалечінь, на свій садок, город і поля за ними.