Такі пам’ятні місця можна знайти в Європі всюди. Кладовища героїв, пам’ятники, колони, обеліски, оссуарії[4]. У містах і селах, на колишніх полях битв, біля путівців і просто серед лісу чи лугу. Вони формують і визначають ландшафт, відтискають на ньому свій слід. Згадки про великі й безліч малих локальних воєн і сутичок, у яких люди віддали свої життя — за державу, батьківщину, хай де вона була, за свободу і правду, за людство, честь, справедливість, за тих, кого любили. Причин, щоб піти на війну, точніше, щоб бути посланим на війну — вбивати і бути вбитим, жалюгідно померти, задихнутися, згоріти, втопитися, бути розірваним артилерійським снарядом чи пережованим танковими гусеницями, — не бракувало ніколи. Як і патетичних слів, щоб прикрасити смерть. Російські, радянські, американські, німецькі, англійські, французькі, бельгійські, польські та чеські військові цвинтарі, пам’ятники югославським, білоруським, українським, болгарським та іншим партизанам і підпільникам втілюють цю культуру пам’яті, що іноді здається майже хворобливою. Не слід забувати і про меморіали переслідуваним і закатованим, євреям, синті та ромам і всім іншим жертвам націонал-соціалізму, цивільному населенню різних національностей і мов, і про меморіали жертвам комуністичного режиму, передусім сталінізму і т. д. Чи намагався хтось порахувати всі європейські кладовища і пам’ятники? Деякі з них нагадують про битви, відомі нам здебільшого з підручників історії. Нещодавно у Ляйпцигу було заново урочисто відкрито пам’ятник полеглим у Битві народів[5] 1813 року — монументальну споруду понад 90 метрів заввишки, вагою більше 300 тисяч тон. Вперше його спорудили за рік до початку Першої світової на місці, де у майже стотисячній бійні загинула більшість солдатів.
«З нами Бог», — літерами завбільшки з людину написано при вході до меморіалу. Перша світова вій-на породила справжній бум пам’ятних місць. Лише у Бельгії існують понад 600 солдатських цвинтарів тієї доби, у Нижніх Бескидах та місцевості навколо польського Тарнова — на відносно малій території — їх понад 250. Часто військові кладовища влаштовано як гігантські розлогі конструкції, справжні міста мертвих із рівними доглянутими доріжками, як, наприклад, на цвинтарі Тайн-Кот у бельгійському Пашендалі, де поховані рівно 35 тисяч британських військових, полеглих у Першій світовій. На кладовищі німецьких солдатів Першої світової Невіль-Сен-Вааст біля Арраса у французькій частині Па-де-Кале стоять близько 45 тисяч хрестів. Меморіали жертвам Другої світо-вої, як мінімум, такі ж численні й імпозантні. У кожному австрійському містечку стоїть пам’ятник воїнам, на якому записано імена загиблих в обох великих війнах. Проте імена інших жертв — євреїв, ромів і синті, членів руху опору, гомосексуалів та ін. — здебільшого марно шукати у цих списках. Варті уславлення винятки трапляються рідко.
Сьогодні солдатські цвинтарі й пам’ятники — це гарні принади для туристів, місця зустрічі ветеранів і політиків, котрі покладають тут квіти і вінки під звуки військових оркестрів і виголошують єлейні промови. Грають у сурми, б’ють у барабани, салютують пострілами в повітря. Старі й молоді товариші стоять струнко. Проте військові кладовища можуть також ставати приводами для запеклих сутичок, у яких знову і знову оживають історичні конфлікти; чи навпаки, це місця примирення, де колишні суперники тиснуть один одному руки. Давно існує щось на кшталт туризму по місцях визначних битв — організовані поїздки до воєнних ландшафтів, відомих нам з істо-рії, літератури чи розповідей наших дідів і батьків. Відвідайте знамените поле Верденської битви[6]! Побачте на власні очі лінії фронту великої Війни під Ізонцо! Запрошуємо на мандрівку вздовж Східного фронту Першої світової! Спогади про війну і її полег-лих дбайливо плекають і бережуть, урочисто прославляють, проте ними ж і торгують. Герої і їхні подвиги не будуть забуті. Ніхто і ніколи. Ми навіки збережемо пам’ять про них.
Проте пам’ять про загиблих не завжди триває довго. Не всюди у ландшафт вбудовують місця пам’яті, прикрашені мармуром чи витворами ковальського мистецтва, обсаджені кипарисами й квітами — військові кладовища для полеглих, пам’ятники з вказаними іменами, датами народження і смерті, меморіа-ли з вичищеними, дбайливо складеними черепами й кістками. Принаймні так само часто трапляється, що убитих закопують десь посеред лугу чи поля, у далеких лісах, тихих зелених хащах, які Ґоттфрід Келлер описує у своєму «Зеленому Гайнріху»[7], без імені, наче худобу, що здохла від якоїсь зарази, — щоб позбавити їх пам’яті, ув’язнити їхні смерті в анонімності. Їх ховають не за цвинтарними мурами, як це раніше робили із самогубцями, котрі порушили Божі заповіді й мораль своєї громади, а десь далеко, серед природи, у ландшафті. Без каменя на спогад, без хреста чи якогось іншого знаку, без священика чи рабина, навіть без таблички з ім’ям і датами життя і смерті чи з професією і без жодного набожного напису, який повідомляв би перехожим, хто тут лежить і кого їм згадувати у своїх молитвах. Не в цьому випадку: тут немає нічого — не може і не має права бути, — що вказувало б на існування цих людей. Їх навіки стерто з пам’яті. Віддано забуттю, вічному мовчанню. Нехай ніхто про них не згадає. Ніхто не спом’яне.