Саме до цих випадків я вживаю вислів «отруєні пейзажі». І маю на увазі ландшафти, місця масових убивств, які залишилися затаєними, схованими від світу, часто під грифом «Цілком таємно». Після різанини вбивці вживають всіх заходів, щоб приховати сліди. Прибирають свідків, засипають ями, в які викинули тіла жертв, рівняють із землею, засипають родючим ґрунтом, дбайливо засаджують кущами й деревами, щоб масові поховання зникли. Їх прикривають, камуфлюють. Як відомо, це справжнє мистецтво, якого навчає війна. Солдатові наказують замаскувати себе і своє знаряддя — шанець чи танк, щоб суперник не міг його помітити. Ворог має думати, що перед ним лише пейзаж, ліс чи кущі, а більше нічого. Ворога треба обманути. Обман і маскування. Щось подібне відбувається і з масовими захороненнями. Для людей ззовні вони мають бути невидимими, розчинятися у пейзажі, бути з ним єдиним цілим. Ніщо не має вказувати на те, що тут поховані люди. Проте це не так просто зробити. Щоб цього досягнути, потрібні деякі спеціальні вміння і талант до імпровізації: шукаючи придатну місцину, слід поглядом професіонала вивчити і прозондувати місцевість. Може, десь поряд є якийсь яр, улоговина, рів, придатні для цієї справи, чи галявина, що її не одразу знайдеш? Зазвичай, злочинці не діють спонтанно та імпульсивно — вони точно знають, що їм потрібно. Вони хочуть зробити так, щоб зникнули не лише тіла, а й могили. Назавжди. Часто це вимагає справдешніх садівницьких умінь. Які дерева, які кущі можуть рости на могилах, які з них розвиваються досить швидко, щоб приховати зрадливі сліди? Звісно, по можливості це мають бути відповідні місцеві рослини, бо ж інакше лише привертатимуть до себе увагу. Наприклад, у німецьких таборах смерті Треблінка і Белжець[8] у Східній Польщі землю на місцях, де закопано останки жертв, спочатку зорювали, як селянин ниву перед сівбою, а потім засівали люпином і садили ліс. Сосни, які гарно приживаються на піщанистому ґрунті. Це називають «лісонасадження». Лісонасадження як камуфляж. Точна кількість жертв невідома, за оцінками, у Белжеці вбили близько 500 тисяч євреїв і невідомо скільки поляків і ромів; у Треблінці — мінімум 800 тисяч. В інших таборах чинили схожим чином, дії і вибір дерев залежали від структури ландшафту і ґрунту. Таких місць, де вбивці і їхні підсобники ставали садівниками і ландшафтними дизайнерами, багато у Центральній і Східній Європі, на Сході набагато більше, ніж на Заході.
Звісно, отруєні пейзажі існують не лише в Європі, а й в інших частинах світу — в Африці, Азії, Латинській Америці. Вони є всюди, де чинилися масові вбивства і злочинці десь закопували чи інакше знищували тіла. Скажімо, за латиноамериканських диктатур це була поширена практика серед державних служб безпеки та реакціонерських збройних угруповань: викрадати своїх політичних противників, катувати їх і робити так, щоб вони зникли. Організації із захисту прав людини оцінюють кількість так званих «desaparecidos» — людей, які безслідно зникли в Латинській Америці в 70—80-ті роки минулого століття — у близько 350 тисяч.
У цій книжці я хочу говорити лише про Європу, конкретніше — про Центральну і Східну Європу, про відомі мені регіони, які я бачив на власні очі. У своїх розмислах я сконцентруюся на ХХ столітті. Можна було б легко розширити часові рамки і заглибитися далі в минуле, проте коротке ХХ століття, як його назвав англійський історик Ерік Гобсбаум, і так надало більш ніж достатньо матеріалу для моєї праці. На жаль.