Попри всі зусилля убивць, докладені, аби стерти могили з лиця землі і людської пам’яті, багато місць таки стали відомими — наприклад, Бабин Яр у Києві, де службовці спеціальної айнзацгрупи поліції безпеки та СД — внутрішньої служби безпеки СС — протягом кількох днів розстріляли понад 30 тисяч євреїв і вкинули їх у найближчий вибалок. Сьогодні Бабин Яр звучить майже так само, як Аушвіц і Треблінка. 1961 року радянський поет родом із Сибіру Євґеній Євтушенко викликав скандал своїм віршем «Бабий Яр».
В СРСР панувала заборона на згадки про масові вбивства євреїв — а Євтушенкова поема починається словами: «Над Бабьим Яром памятников нет». Місця на кшталт Бабиного Яру вже ніколи не зможуть струснути з себе те, що у них трапилося, для них немає шляху до нормальності. Там не побудуєш дачі, не поставиш дорогий готель, не влаштуєш парк розваг або поле для гольфу. Ці місця стигматизовані навіки.
Те саме стосується і села Катинь поблизу російського Смоленська, де у квітні й травні 1940 року розстрільні команди Міністерства внутрішніх справ радянської імперії стратили тисячі польських офіцерів. Подібні заходи відбулися водночас і в інших місцях. Загалом за кілька тижнів було вбито близько 25 тисяч поляків, здебільшого офіцерів, проте серед них були й інтелектуали, вчителі, поліцейські, розстріляні за наказом радянської влади біля Калініна (сучасної Твері) чи в лісах поблизу Харкова (на території сучасної Східної України). Їх стратили без належного суду і вироку. За наказом Сталіна. Потім тіла поскидали у спеціально викопані ями. Польських офіцерів вбивали у кількох місцях, проте назва Катинь затаврувалася у колективній пам’яті. Сьогодні Катинь символізує всі злочини проти громадян Польщі, скоєні в роки сталінського терору, а також і досі незмінне небажання уряду Росії безкомпромісно розслідувати злодіяння, як цього вимагають нащадки жертв. У всіх цих випадках тіла закопували десь поблизу, безіменні могили рівняли з землею і маскували під місцевість, щоб їх не могли знайти. Щоб вони влилися у пейзаж. У Бабиному Яру і Катині сьогодні стоять пам’ятники, які нагадують про скоєне, проте в багатьох інших місцях немає ні обеліска, ні дошки, ні бодай хреста.
На Заході не надто знані й Курапати — 30 гектарів лісового масиву поблизу Мінська, столиці Білорусі, в якому у 1937—1941 роках радянський НКВС розстріляв десятки тисяч осіб у ході масових репресій, спрямованих проти білоруських інтелектуалів і патріотів. Білоруський історик і політичний активіст Зенон Позняк, зусиллями якого було відкрито та оприлюднено інформацію про події у Курапатах, стверджує, що у мінських лісах розстріляли і закопали до 250 тисяч людей. Офіційні білоруські джерела говорять про близько 7 тисяч осіб. 250 чи 7 тисяч — правди ми, ймовірно, вже ніколи не дізнаємося. На сьогоднішній день у Курапатах було знайдено понад 500 братських могил. Як і в Белжеці, на багатьох курапатських захороненнях над тілами одразу було висаджено дерева. Злочинці завжди і всюди поводяться однаково. Обманюють і приховують. Безіменні загиблі мають зникнути разом зі своїми могилами. Масові поховання було знайдено лише у 80-ті роки минулого століття, і донині вони лишаються предметом гострих дебатів між білоруською владою, котра прикриває мовчанкою комуністичні злочини й намагається якомога більше занизити кількість жертв, та білоруською опозицією, що вимагає повноцінного розслідування подій і пошуку винних. Проте поки білоруські архіви не буде відкрито і документи про курапатські злочини не нададуть до вільного доступу, ніхто не зможе порахувати загиблих, ідентифікувати їх і навіть повернути декому ім’я.
У Бікерніекських лісах на схід від столиці Латвії Риги у 1941—1944 роках латвійські команди СС під командуванням німців убили і закопали десятки тисяч людей — за різними оцінками, від 35 до 46 тисяч. Багатьох загиблих пізніше відкопали і спалили, щоб знищити всі сліди. Серед жертв були передусім євреї з Литви, Німеччини та Австрії, а також радянські військовополонені та місцеві партизани.
У Понарському лісі (литовською Панеріаї) — передмісті сучасної столиці Литви Вільнюса, у 1941—9144 роках німецький Вермахт знищив близько 100 тисяч осіб — євреїв, радянських військовополонених, ромів і синті, а також польську та латиську інтелігенцію й комуністів. Тіла скидали у величезні ями, які радянські солдати перед наступом німців викопали для цистерн із пальним.
В останні роки у Словенії також було знайдено численні масові захоронення, про що було повідомлено широкій громадськості, — у Кочевському Розі, Горнвальді біля Ґоттше, у Тежно — передмісті Марібора, у Техарє (німецькою Тюхерн), під Цельє/Ціллі, у шахтах Худа Яма, під Лашко/Тюффером та в багатьох інших місцях, де югославські партизани 1945 року винищували своїх полонених против-ників — членів антикомуністичного словенського ополчення домобранці, хорватських усташів, а також німців. Загалом кількість масових захоронень у Словенії оцінюють у понад 600, досі відкопано було лише кілька, імовірно, більшість жертв так і не знайдено. Партизани нашвидкуруч закидали тіла землею у готових ямах чи протитанкових ровах, вкидали у карстові печери, замуровували у старих шахтах…