Різні місця, різні злочинці. Німці й австрійці, а також інші нації. Масові вбивства, скоєні з різних (часто прикритих ідеологією) причин. Чи можна ставити поряд ці місця й події, цих різних убивць? Чи ж це не викликає сумнівів, не обурює? Чи не є це применшенням Голокосту? Я не маю такого на меті. Й аж ніяк не хочу зрівняти злочинців чи порівнювати, чиї злочини більші. Бабин Яр, Понари чи Катинь. Такі зіставлення неприпустимі й безглузді. Кожну подію слід розглядати окремо. Голокост був унікальною подією, непорівнюваною з жодною іншою, неймовірним цивілізаційним обривом — у цьому немає сумнівів.
У цій книжці мені йдеться про те, щоб показати певні механізми, процеси і їхній вплив на ландшафти. Як виникають отруєні пейзажі? Ті, що приховують таємні масові поховання, з яких одні колись стають відомими, а інші — ні. Як живуть люди неподалік від кісток, а іноді й буквально на них? І це стосується не лише тих, хто десь там далеко, в Україні чи Польщі, а й нас самих. Тому що ми також живемо в отруєних пейзажах. Серед братських могил, частина яких і досі невідома. І тут, в Австрії, у нашій місцевості, у Бурґенланді, Штирії, Верхній Австрії та інших землях у ХХ столітті вбивали людей і заривали їх, безіменних. Щоб ніхто не знайшов. Мета завжди була одна, завжди і всюди: могили — здебільшого ніщо інше, ніж ями, велетенського розміру, іноді на висоту кількаповерхового будинку, заповнені до країв абияк поскиданими чи акуратно поскладаними тілами, — ці могили мали залишатися невидимими, вони у прямому сенсі мали розчинись у ландшафті. Безіменні жертви мусили навіки зникнути зі світу. Безслідно. Щоб ніхто не запалив свічку на місці їхнього останнього пристанку, не поклав квітів чи вінків, не проказав молитву — будь-якою мовою. Це кричуще порушення всіх звичаїв і правил наших країн, за якими ритуальне прощання під час похорону підкреслює унікальну ідентичність померлих. Це порушення є проявом неповаги до жертв, способом принизити їх ще й після смерті. Загрібаючи померлих, наче тварин, їх навіки позбавляють приналежності до людського суспільства. На них дивляться не як на людей, а як на скотину, що не заслуговує кращої долі.
Цілком подібним чином добросерді християни у німецьких (та й не тільки) землях колись чинили з народом на колесах — ромами і синті — задовго до націонал-соціалізму. Ромів також усюди вважали чужими, втіленням нелюбої інакшості, вартими зневаги аутсайдерами, що не належали нікуди, навіть не до сільської громади, на краю котрої мешкали. Ба й на християнському кладовищі їх не бажали знати. Тривалий час їх вважали вільними, як птахи, що дозволяло вбивати їх без перебору і причини, наче шкідливих комах, і вбивці не мусили остерігатися наслідків. На цю обставину вказує німецький філолог Ганс Ріхард Бріттнахер у своїй книжці «Життя на межі. Кліше і чарівність образів циган у літературі й мистецтві».
Бріттнахер пише про Германа Лонса — письменника, співця вітчизни, неймовірно популярного на початку 20-х років ХХ століття, якого дуже шанували націонал-соціалісти і використали його твори на свою користь. У своєму кривавому романі-хроніці селянського життя «Перевертень» той описує, як під час Тридцятирічної війни нижньосаксонські селяни «вішали і паринали» циган, а потім «закопували, щоб ніхто їх більше не знайшов, не спом’янув про них, не оплакав. Вони були позбавлені місця у суспільстві, тому їх позбавляли й місця у вічності, щоб від них і сліду не лишилося», — пише Бріттнахер[9]. У циганах або злодюгах, як називає їх автор на місцевому діалекті, Лонсові люнебурзькі селяни вбачають лише «напівлюдей». А це вже звучить підозріло схоже на «унтерменшів», недо-людей. Дієслово «паринати» походить із сільського господарства й означає щось на кшталт зорювати плугом, переорювати — так селяни чинять із набридливим зіллям і кущами, коли ті засідають на полях. За Лонсом, це означає закопати десь за ме-жами села, при болоті чи в чагарниках, без надгробка й хреста. Іронія долі у тому, що Лонс закінчив так само, як описані ним люди на колесах, котрих так ненавиділи його селяни: у вересні 1914 року він загинув під час атаки на французів. Його батальйону було наказано просуватися далі, тож товариші-солдати мусили поховати його в якійсь вирві від снаряду чи у шанці, як і незчисленну кількість інших полеглих. Пізніше хтось кинувся шукати смертні останки відо-мого автора й навіть знайшов їх на колишньому полі бою. Після короткої загайки його кістки витягнули на світло Боже і патріотично-пафосно поховали у Люнебурзькому пустищі — землі, яку він оспівував. Проте чи були це автентичні останки Лонса — і нині не можна говорити з цілковитою впевненістю.