Назви Бабин Яр, Катинь, Курапати, Бікерніеки, Худа Яма чи Панеріаї сьогодні символізують сотні інших місцевостей у Східній та Центральній Європі: Австрії, Угорщині, Чехії, Словаччині, Словенії, Румунії, Польщі, Литві, Латвії, Україні та Білорусі; масові вбивства коїлися не лише за міцними мурами чітко організованих і контрольованих таборів на кшталт Аушвіца/Освенціма чи Кульмгофа/Хмельно-над-Нерем, а й деінде у придатних для цього місцях, часто дуже далеко від людських поселень. Тіла убитих потім закопували. Список місць можна без зусиль продовжити. Отруєні пейзажі є всюди. Центральна, Східно-Центральна, Південно-Центральна Європа — хай як ми назвемо цю частину нашого континенту — всіяна такими місцями, деякі з них, як ті, що я перелічив, стали печально відомими. Кілька могил було розкопано, останки жертв перепоховано, частину навіть вдалося опізнати, тут і там через багато років споруджують пам’ятні монументи, проте більшість місць і досі невідомі. Ми знаємо, що вони є, проте не маємо уявлення, де точно вони розміщені. Ці поховання, мабуть, більше ніхто й ніколи не знайде. А загиблі залишаться анонімними, без облич та імен, без історії. Купка кісток, більш нічого. У великій бібліотеці про Голокост описано величезну кількість забутих місць. Для прикладу наведу дослідження швейцарського історика Зімона Ґайссбюлера про війну в Румунії та забуті масові вбивства євреїв 1941 року. Ґайссбюлер — експерт з історії східноєвропейського єврейства — багато працював в архівах та об’їздив Румунію в пошуках зниклих колективних поховань. Більшість цих місць невідомі за межами Румунії, частину з них і досі точно не локалізовано. Наведу кілька речень із його праці:
«7 липня 1941 року єврейське населення північнобессарабського села Берлінці розстріляли на полі <…>.
12 липня 1941 року у Клімоуцях було вбито і закопано у братській могилі рівно 300 євреїв — чоловіків, жінок, дітей <…>.
8 липня 1941 року румунські війська зайняли Маркулешті. <…> у містечку станом на 1941 рік проживало 2300 євреїв, 18 із них, разом з рабином, розстріляли одразу, рівно 1000 — трохи згодом. Жертви закопали у протитанковому рову.
У Будаях, на кілька кілометрів південніше за Теленешти, розстріляли іще 150 євреїв. Очевидно, місцевому населенню і досі відомі місця масових убивств»[10].
Подібні переліки наводять і численні інші автори, які займаються цією тематикою, як, наприклад, католицький священик, уповноважений французької Єпископської конференції та архієпископа Парижа з питань діалогу з єврейством Патрік Десбуа, котрий, починаючи з 2002 року, багато разів подорожував до України. Десбуа разом із цілою командою помічників — істориком, перекладачкою, фотографом і навіть експертом із балістики — об’їздив Україну вздовж і впоперек, шукаючи сліди «забутого Голокосту», як пише у своєму звіті[11]. У селі Угнів під Равою-Руською неподалік від польського кордону євреїв розстрілювали на єврейському кладовищі. Коли Десбуа туди приїхав, місцеві жителі завели його на загороджений майданчик, на якому стояли сільськогосподарські машини. Машинний парк колишнього колгоспу. Нічого, що нагадувало б про кладовище. Порозпитувавши, французький священик дізнався, що тіла ще й досі лежать десь тут. І ніде ні пам’ятника, ні пам’ятної дошки.
У селі Борове старі селяни повели його на безіменну могилу. Вони вийшли на галявину. Віддалік було видно пагорб, порослий травою, десь із метр заввишки, п’ять завширшки і десять завдовжки. Один із селян сказав: «Ось братська могила останніх євреїв, убитих у Раві-Руській»[12].
У містечку Хватів закопані лежать у лісі, густо зарослому ожинниками. Їх насадили після розстрілів, а може, й самі повиростали. «З Другої світової на цю місцину кажуть „Ліс на євреях“»[13].
У Львові Десбуа дізнався, що в ліску Лисиничі (нині — територія міста) німці розстріляли близько 90 тисяч євреїв, тіла спалили, а рештки закопали у 57 ямах. Зараз на місці лісу — громадський парк. «Ні дошки, ні каменя — нічого, що вказувало б на багатотисячні вбивства, скоєні тут», — пише Десбуа[14].