Ґайссбюлер, Десбуа та інші дослідники дійшли висновку, що ніхто й ніколи не шукав незліченні масові поховання у Румунії, Україні, Білорусі, Польщі, Австрії, Словенії та в інших країнах, ніхто не намагався їх відкопати, з’ясувати обставити цих убивств. Коли йдеться про жертв-євреїв, відкопування могил ускладнюють і забороняють релігійні приписи, згідно з якими будь-яке порушення могили та ексгумація померлих дозволені лише у виняткових випадках. Проте це не означає, що не можна шукати поховання і позначати їх пам’ятниками. Але часто-густо це роблять несміливо й абияк. Часто місцевій владі навіть відомо, де приблизно розміщене масове захоронення, проте вона не хоче його бодай локалізувати, не кажучи вже про розслідування злочину та облаштування меморіалу. Можливо, з політичного погляду це здається місцевим князькам не досить опортуністичним, або ж вони бояться правди більше, ніж кривавих примар із минулого. Може, сподіваються зацитькати примари своїм мовчанням чи примусовим забуттям, проте правда не знає милості.
З огляду на це постає також питання, що таке масове поховання. Скільки трупів потрібно, щоб виправдати вживання цього поняття? Десять? Двадцять? П’ятдесят? Сто? Чи ще більше? Безперечно, нема ліку таємним могилам, тим, що розчинилися у пейзажі з «лише» трьома, чотирма чи шістьма загиблими і про які ми й донині нічого не знаємо. Це вже звично — стверджувати, що тут, у Центральній Європі, ми живемо на одному велетенському кладовищі, не усвідомлюючи цього. Проте часто ми просто не готові прийняти цей факт і руками й ногами відбиваємося від цієї, скажімо відверто, не надто заспокійливої картини.
Гнітючим взірцем цього є село Рехніц у Південному Бурґенланді. І воно не одне таке, а може слугувати типовим прикладом багатьох інших громад. Тут, майже на околицях села, незадовго до кінця Другої світової було вбито і закопано близько двохсот угорських євреїв. Після війни місцеві жителі відмовилися показувати точне місце страти, можливо, через сором, що вони допустили такий злочин, або й через солідарність зі злочинцями, дехто з яких були вихідцями з цього села. Назва скромного сільця неподалік від кордону з Угорщиною з роками стала відомою далеко за межами Австрії, перетворилася на символ провини, конфлікту інтересів і впертого заперечення фактів. Люди не вбачали і не вбачають нічого поганого в тому, щоб залишити безіменних жертв у їхній невідомій колективній могилі. У контексті цього випадку варто згадати і пам’ятник воїнам, що стоїть у цій громаді. На ньому, як завжди, перелічено солдатів, які полягли в обох світових війнах, поіменно і з вказівкою їхнього рангу. Незвично те, що біля більшості полеглих у Другій світовій на пам’ятнику прикріплено ще й фотографії, часто в мундирах. Вермахт, Люфтваффе, СС. А про невідомих євреїв ми не знаємо нічого. Ні імен, ні професій, не бачили їхніх облич і донині не знаємо, де вони поховані. Ми лише так-сяк уявляємо собі, скільки жертв там полягло. 180? 200? Якого розміру має бути яма, щоб умістити стільки трупів? Скільки потрібно часу, щоб викопати її без сучасної техніки, екскаваторів і т. ін.? Такі запитання спадають на гадку, поки прогулюєшся Рехніцем. Миле, невелике, трохи сонне село — і водночас місце, де зникло масове поховання євреїв. Нещодавно і в Рехніці, населення якого доклало стільки зусиль, щоб прикрити злочин землею й мовчанням, було встановлено пам’ятник, перед яким щороку проводять поминальне свято на честь анонімних жертв. Саме через те, що їхні останки не знайдено, ми не можемо дозволити, щоб жертви розчинилися у забутті. Навіть література зреагувала на цю подію і скандальну реакцію місцевого населення, найпершою — нобелівська лауреатка Ельфріда Єлінек у своїй драмі «Янгол-винищувач»[15]. Таємні масові поховання є не лише у Рехніці, але й в інших куточках Південного Бурґенланду, і там, де я живу.
1995 року у лісах поблизу села Дойч Шютцен після тривалих пошуків було знайдено колективну могилу угорських євреїв. Вони, як і жертви Рехніца, який лежить не далі, ніж за 20 кілометрів звідси, походили із тих сотень робочих рабів, яких незадовго до кінця Другої світової націонал-соціалісти пригнали сюди для спорудження так званого Південно-Східного захисного валу. Коли Червона Армія підступила ближче, євреїв погнали далі на Захід. Із неосяжних розумом причин нацисти будь-що намагалися завадити їхньому звільненню. У так званих маршах смерті наглядачі просто забивали численних примусових робітників-євреїв, знесилених, змучених і напівмертвих від голоду, коли ті більше не могли йти. Одного березневого дня це сталося і в Південному Бурґенланді, у виноробському Дойч Шютцені.