– Ми ледве його схопили. Чого йому треба в нашому селі? Чому до наших дівчат підлазить? Треба принести його в жертву. Перунові і Велесові – і все тут!
– Якщо і в жертву, Кліде, то згідно із Законом, за Звичаєм. Тоді я згоден! А вбивати будь-кого отак-от – можемо нажити собі біди з іншого боку! Ви про це думали, люди? Хтось і за ним стоїть, за отим, що в людській подобі прийшов! Хочете ворогів з лісового люду, з примар і лісових потвор? З перевертнів і змієлюдів? Чого замовкли? Думати слід спочатку! Отож несіть його до капища, а там поспитаємо богів.
Волин трохи ослабив своє поле і відчув себе страшенно змученим.
Він не мав зараз сил опиратися тому, що з ним чинитимуть,– так витратився на боротьбу, в якій програв. Зараз його чекає отой безславний кінець, про який – зараз він утямив – торочили йому усі – від Леса до Перелесника і Царівни О – і про який він не хотів думати, а вони не могли його попередити. Не могли, хоч знали, що так може і має бути. Але він не знав і не мав права знати. Він мав зробити вибір, не знаючи, і зробив його – хибно!
Щось повинна була йому додати синя квітка! Додала сили відбивати стріли і списи, творити захисний силовий прошарок довкола тіла, аби не забили кілками. Але вирватися із сіток він уже не зміг. Сили не були нескінченні, щось він не втямив у здобутку, який отримав завдяки перемозі у змаганнях за квітку папороті, а тепер вже пізно.
Він лежав зв’язаний поміж чотирьох охоронців, між тим як старійшини сільські на чолі з Язом пішли до капища допитуватися у богів, що ж із полоненим робити.
Волин не міг і не хотів думати про це, був переконаний у своєму кінці, у тому, що стане деревом чи джерелом, що ніколи вже так не любитиме, не спізнає правди почуттів і вимірів людського життя. Водночас він зараз пам’ятав усе, що з ним трапилося від самою малечку. Пригадав своїх батьків, братів і сестер, йому хотілося покликати того старого, який був його справжнім молодшим братом, і розпитати про родину, про те, що ж сталося з братами і сестрами, яка в кого родина, де є хто в цьому селі... Це було неможливо, ніхто не став би з ним розмовляти, ні тим паче розповідати йому щось.
Враз перед ним спливало обличчя рудуватого Гея, і він несамохіть збагнув, що це – онук його брата, отже і його родак... Безглуздя, шкода, сум.
Йому боліло, що він ніколи більше не побачить Леу, не стане її чоловіком, не довідається, чи народилась у них дитина...
І, може, найбільше йому зараз боліло його власне безглузде життя. Далося йому багато. Втратив він, але й набув. Він згадував, як сидів над Озером, коли ще був живим хлопчиком, і захоплено вдивлявся у прекрасні риси обличчя Царівни О, що всміхалася йому з глибин, як почалося їхнє кохання уві сні і насправді, і як довго він жив у Озері, і як стратив лік всьому, і знав, що він завжди такий, як є. Ось зараз, в такому вигляді, чи не найстарший, а навесні знову прокинеться хлопчиком, знов пізнаватиме перше кохання, знов – завжди – з Царівною О. І завжди вперше.
Минуло сімдесят весен, сказав його брат. Тепер мало б минути тисячу, як казала Царівна О. Але помилка, зупинка, і він втрачає право Бути, бо переступив Закон. Як він міг не впізнати одразу ж хату, де кілька років жили його батьки, де жив і він хлопчиком, де спізнав радість закохатися в Царівну О і звідки пішов у Озеро назавжди!
І одежа ця була таки його власна, справді це була та одежа, яку надбали йому батьки, яку вишивала і ткала мати, котра його любила, дуже його любила. Зараз він пам’ятав її, згадав уперше, і сльоза оросила його щоку – назавжди лишилась недоцілована матір’ю його хлоп’яча щока, бо все закрили хмари часу І відстані.
Волин раптом збагнув – ось чого йому забракло, чого йому найбільше хотілося – тепла родини, затишку домашньої оселі, материнської уваги – того, що лишилось десь далеко, на дні його пам’яті, але не згадувалось приявно, лише мучило зсередини і просилось – знайти.
Кохання жінки дало йому пристрасть і її втамування. Та одного разу стало цього мало, І він захотів цілісності І відданості лише йому і назавжди, природної правди. Це давала дівчина, невміла, сором’язлива, але така ніжна і лагідна у своїй невмілості, що серце вірило їй і забуло про все інше.
Мабуть, у кожній жінці шукатиме такий втраченець, як він, материнську любов, яка зникла для нього назавжди з лиця землі. Його мати, тільки його власна мати могла так любити його, щоб лишити про всяк випадок у далекій лісовій хатинці його одежу для нього – а раптом буде колись треба. Як могло це вчути материнське серце, як передбачити, що він ще з’явиться серед людей?